Безтілесна людина - Джон Діксон Карр
— А знаєте, — сказав Хедлі, смикнувши себе за мочку вуха, — все воно може виявитись куди серйознішим, ніж я гадав. Той фокусник, безперечно, божевільний і на когось точить зуби. Кажете, він іноземець? Я можу зателефонувати до міністерства внутрішніх справ і попросити, щоб його перевірили. Якщо він намагається завдати шкоди вашому другові…
— Він намагався завдати шкоди? — запитав доктор Фелл.
— Від тієї середи професор Грімо щодня разом із поштою одержує якісь листи, — ухилився від прямої відповіді Ремпол. — Він мовчки рве їх, але про ті листи хтось розповів його дочці, й вона занепокоїлася. На довершення всього вчора й сам Грімо повівся дивно.
— Як саме? — запитав доктор Фелл, відвівши руку, що нею затуляв свої маленькі очі, й кинув гострий погляд на Ремпола.
— Він зателефонував Менгенові й сказав: «Я хочу, щоб у суботу ввечері ви були в мене. Хтось погрожує зробити мені візит». Менген, природно, порадив Грімо звернувся до поліції, але той і слухати про це не хотів. Тоді Менген застеріг його: «Пам'ятайте, сер, цей чоловік геть божевільний і може бути небезпечним. Ви не збираєтеся вжити якихось заходів, щоб захистити себе?» На це професор відповів: «О так! Безперечно! Я збираюся купити картину».
— Купити що? — перепитав Хедлі, випроставшись.
— Картину на стіну. Я не жартую. І він її таки купив. Якийсь химерний пейзаж — дерева, кладовищенські надгробки… Щоб винести її нагору, довелося найняти двох чоловіків. Я кажу «химерний пейзаж» просто так. Картини я не бачив. Її намалював художник на прізвище Бернабі. Він член їхнього клубу й кримінолог-аматор… У кожному разі Грімо, як він сам сказав, купив картину, щоб захистити себе.
Останні слова Ремпол навмисне вимовив з притиском, для Хедлі, який знову дивився на нього з недовірою. Потім обидва обернулися до доктора Фелла. Той сидів, важко дихаючи. Чуб його був скуйовджений, обидві руки лежали на палиці. Не відводячи погляду від вогню, він кивнув головою, а коли заговорив, то кімната начебто стала вже не така затишна.
— У вас є його адреса, мій друже? — запитав він безвиразним голосом. — Гаразд. Заводьте машину, Хедлі!
— Але ж послухайте…
— Коли якийсь божевільний погрожує розумному чоловікові, — урвав Хедлі доктор Фелл, — це вас може турбувати чи ні. Але особисто мене дуже турбує, коли розумний чоловік починає діяти мов божевільний. Може, це й марна пересторога, але щось мені тут не подобається. — Важко дихаючи, він підвівся. — Покваптеся, Хедлі! Треба подивитись, навіть якщо лише проїдемо мимо.
Пронизливий вітер продував вузенькі вулиці Адельфі. Сніг ущух. Білим незайманим покривалом він лежав на пласких дахах унизу на набережній. На Стренді, малолюдному в цю театральну годину, сніг був витоптаний і брудний. Коли вони повернули в бік театру «Олдвіч», годинник показував п'ять хвилин на одинадцяту. Хедлі спокійно сидів за кермом. Комір його пальта був піднятий. На вимогу доктора Фелла їхати швидше він спочатку глянув на Ремпола, потім на доктора Фелла, який умостився на задньому сидінні, і невдоволено промовив:
— Знаєте, якась нісенітниця виходить. Це ж зовсім не наша справа! Крім того, якщо там і був хтось, то він, мабуть, уже давно пішов.
— Я знаю, — відказав доктор Фелл. — Саме цього я й боюся.
Виїхали на Саутгемптоп-роу. Хедлі безперервно сигналив, немов хотів показати цим свій настрій. Глибока ущелина похмурої вулиці виходила на ще похмурішу Рассел-сквер. В її західному кінці було мало слідів від ніг і ще менше слідів від коліс. Якщо пам'ятаєте телефонну будку в північній її частині, відразу ж за Каппел-стріт, то ви не могли не побачити будинку навпроти, хай навіть не звернули на нього особливої уваги. Ремпол зупинив погляд на простому широкому фасаді триповерхового будинку, перший поверх якого був із кам'яних брил, а другий і третій — із червоної цегли. Шість сходинок вели до великих вхідних дверей з облямованою латунню щілиною для листів та кулястою мідною ручкою. Світилося лише у двох запнутих шторами вікнах на першому поверсі, якраз над сходами до підвалу. На перший погляд, звичайний, нічим не примітний будинок. Але так було не довго.
Саме коли вони повільно проїжджали мимо, штора на одному з освітлених вікон відхилилася, вікно з грюкотом відчинилось, і на підвіконні, чітко вирізняючись проти світла, з'явилася постать чоловіка. Чоловік повагався, тоді стрибнув і опинивсь далеко за невеликим майданчиком, обгородженим шпичастим парканом. Приземлившись на одну ногу, він посковзнувся й упав поперек кам'яного бордюра тротуару, мало їм не під колоса.
Хедлі натис на гальма, вискочив із машини й схопив чоловіка, перш ніж той устиг звестися на йоги. У світлі фар Ремпол на мить упіймав поглядом його обличчя.
— Менген?! — вигукнув він. — Якого біса…
Менген був без капелюха й пальта. Його очі блищали проти світла, як і сніжинки на рукавах та плечах.
— Хто ви? — запитав він хрипким голосом. — Ні-ні, зі мною все гаразд. Відпустіть же мене, чорт забирай! — шарпнувшись, він звільнився від Хедлі й почав витирати руки об одежу. — А, це ти, Теде? Чуєш, поклич кого-небудь! Хутчій! Він замкнув нас. Нагорі був постріл. Ми чули. Він замкнув нас…
У тому самому вікні Ремпол побачив жіночу постать.
— Заспокойтеся! Хто вас замкнув? — зупинив Хедлі Менгеиів безладний потік слів.
— Він. Флей. Він ще там. Ми чули постріл, а двері такі міцні, що не виламаєш. Ну, то ви йдете?
Він кинувся до ґанку, Хедлі й Ремпол поспішили за ним. Ніхто з них не чекав, що вхідні двері незамкнені, та коли Менген повернув кулясту ручку, вони відчинились. У великому вестибюлі було темно, тільки далеко вглибині на столі світила лампа. Їм здалося, ніби на них хтось дивиться. Ремпол побачив, що то всього лиш японський панцир та шолом із маскою, що її аж ніяк не можна було прийняти за обличчя Флея. Менген підбіг до дверей праворуч і крутнув ключа, що стирчав у замку. У дверях з'явилася дівчина, чий силует вони бачили у вікні. Менген підніс руку й зупинив її. Згори долинали звуки глухих ударів.
— Спокійно, Бойде! — крикнув Ремпол, відчуваючи, як у самого серце калатає в грудях. — Це старший інспектор Хедлі, про якого я казав. Що там? Де це?
— Туди! — показав на східці Менген. — Я подбаю про Розетту. Він ще там. Він не міг
