Візит доктора Фройда - Богдан Вікторович Коломійчук

Сон важко огорнув його пекучим липким простирадлом і міцно тримав до пізнього ранку.

Наступного дня Вістович і доктор Фройд вирушили в будинок редакції газети «Kurjer Lwowski», де на них уже чекав Самковський.

— Зайдемо через чорний хід, — сказав він, виразно глянувши на свого шефа. — Якщо хтось із цих писак вас упізнає, проблем не уникнути.

— Слушна думка, — погодився комісар. — А що з телефоном редакції?

— Буде в нас, — відповів ад'юнкт, — хоч я, відверто кажучи, сумніваюся, що Упир подзвонить просто як звичайний читач.

— Він подзвонить, — несподівано озвався доктор Фройд, хоч Самковський говорив польською.

Очевидно, той час, який психіатр провів тут, він використав, зокрема, і на вивчення мови. Хоча б для того, щоб читати назви крамниць і розпорядок роботи на дверях.

— Що ж, ваша певність додає надії, — понуро сказав Самковський, і вони проникли всередину будинку.

В невеличкій кімнатці їм відтепер доведеться пробути чимало часу, тому кожен одразу підшукав собі підходяще зручне місце для очікування. Час од часу озивався телефон, і присутні схоплювались на ноги, але щоразу з іншого боку лінії просили передати редакції те чи інше. Тоді Самковський простував до журналістів і повідомляв їм власне «те чи інше». Все це не надто влаштовувало ані поліціянтів, ані працівників газети, і навіть доктора Фройда, який за цим тільки спостерігав. Усіх помітно нервувала ця метушня, але вибору не було. Нарешті, під кінець дня, коли, здавалося, всоте задзвонив телефон і Самковський понуро побрів до апарата, щоб відповісти, обличчя його, коли він притис до вуха слухавку, напружилось і м'язи на щелепі запульсували.

— Так, розмістили сьогодні некролог, — відповів він. — Новину цю подала невідома особа.. Кажете, помилка? Франц Гольм — це ви? Просимо вибачення в шановного пана... Очевидно, мала місце прикра помилка... Скажімо, загинув насправді Франц Гольман або Франтішек Гольман, а нам почулося Франц Гольм... Бажаємо панові міцного здоров'я і всіх гараздів... До побачення.

Самковський поклав слухавку і стояв білий як смерть.

— Це був він? — чомусь перепитав ад'юнкт.

— Він представився, як Франц Гольм? — мовив Вістович.

— Так, сказав, що живий.

— Тоді ви мали честь говорити з Упирем, Самковський. Вітаю вас.

Комісар і доктор одягнулися для виходу.

— Що робити далі? — запитав ад'юнкт.

— Знову розмістіть у цій газеті некролог, — відповів комісар.

— Якого змісту? Про кого?

— Так само про наглу смерть Франца Гольма... Але дещо змініть історію. Скажімо, Франц Гольм цього разу вмирає від серцевого нападу, і сталося це вже ближче до Замарстинова. Скажімо, поруч костелу Марії Сніжної.

Спантеличений Самковський мовчки дивився на шефа широко розплющеними очима.

— Завтра говоритиму вже я, — заспокоїв його доктор Фройд. — Мені потрібно викликати агресію в цього типа. Хіба не зрозуміло? — Фройд незворушно закурив сигару. — Потрібно, щоб йому захотілося мене вбити.

Наостанок доктор усміхнувся і вийшов з редакції слідом за Вістовичем.

Наступного дня серед загальної редакційної метушні доктор Фройд справді отримав потрібний дзвінок.

Психіатр найперше вибачився за те, що не може перейти на польську, і висловив удячність додзвонювачу, що погодився розмовляти з ним німецькою. Далі, очевидно, знову Франц Гольм висловив своє обурення з приводу нового некролога. Доктор Фройд наморщив лоба і вислухав усе, не перебиваючи співрозмовника. Далі припустив, як і Самковський вчора, що сталася прикра друкарська помилка, внаслідок чого шановного пана Франца Гольма занадто рано було зараховано до царства мертвих, у зв'язку з чим редакція газети «Kurjer Lwowski» щиро просить вибачення і запевняє, що надалі такого не повториться й усі подальші некрологи будуть стосуватися виключно померлих, а не живих. Коли розмову було завершено, доктор Фройд з виразом вдоволення на обличчі поклав слухавку на телефонний важіль і радісно поглянув на присутніх.

— Що ж, панове, — мовив він, — гадаю, певного успіху в цій справі досягнено. Цей чоловік уже хоче мене вбити.

— Що робитимемо далі? — запитав Самковський. — Тобто який наш наступний крок?

— Ясна річ, подаємо третій некролог, — відповів комісар.

— Того самого змісту?

— Аякже. Тільки додайте фантазії. Від чого помре цього разу наш Упир?

— Скажімо, від отруєння, — сказав Фройд.

— І звісно, цього разу дещо змінимо географію смерті, — зауважив Вістович. — Напишіть, що Франц Гольм жив на вулиці Замарстинівській. Зрештою, він і справді там живе.

— І що трапиться цього разу? — обережно запитав Самковський.

— Важко сказати, — відповів доктор Фройд, якому знову не знадобився переклад. — Побачимо...

Всі вони знову розійшлися, але наступного дня втретє, під палючі ненависні погляди трудівників газети «Kurjer Lwowski», яким ця трійця осточортіла ще першого дня, зібралися в тому ж кабінеті. Чоловіки мовчки курили і милувалися некрологом у свіжому номері, попиваючи при цьому каву, наче перебували десь у світському салоні і от-от мав відбутися офіційний прийом.

Так минуло добрих півдня, і справа йшла до вечора. Телефон сьогодні був на диво мовчазним, тож ніщо не порушувало їхнього нуднуватого спокою.

До кабінету зайшов високий чоловік, якого вони помітили вранці в сусідній кімнаті. Очевидно, працював тут журналістом.

— Як ведеться панству? — поцікавився прибулий.

— Спасибі, незле, — відповів Самковський, ледь піднявши на нього погляд.

— Чи зручно вам тут? — не вгавав журналіст.

— Так, цілком, — відповів за всіх Вістович.

— А чи можна поцікавитись, скільки панство ще тут пробуде?

— А, ось у чому річ... — комісар криво усміхнувся. — З цього б і почали, мій друже. Ми вас обтяжуємо?

— Не те щоб надто, але...

— Гаразд, кажіть, як є.

— Річ у тім, що редакційний телефон знаходиться в цьому кабінеті, тому вкрай незручно буває...

— Що у вас із пальцем? — раптом перебив його Вістович.

— Даруйте?

— З пальцем у вас що? На правій руці. Він, здається, у вас не рухається.

— А, так, працював колись за друкарським верстатом...

— Справді?

Вістович відчув, як по шкірі йому пробіг мороз.

— Ані руш, падлюко, — хрипло промовив комісар, і вони з Самковським кинулись на нього.

Зав'язалася відчайдушна бійка, проте Вістович вклав у свої кулаки всю лють, що накопичилася в ньому за останній місяць. Псевдожурналіст, врешті, перестав відбиватись і безпомічно розпластався на підлозі. На шум збіглася вся редакція, з цікавістю спостерігаючи, як двоє поліціянтів уміло зв'язують тому руки. З-під поли піджака зв'язаного випав