Тюрма - Жорж Сіменон

— Чи не маєш бажання сфотографувати мене?

Це вже не входило до програми. Думка, що випадково зайшла в голову.

— Портрет?

— А чому й ні?

Бур підвівся, нетвердими кроками підійшов до одного з юпітерів й увімкнув його. Потім рушив до апарата на штативі, що стояв у кутку. І коли повертався спиною, помітно було, що чекав пострілу або удару в спину.

Ален не ворушився.

— Анфас?

— Як хочеш.

Бур навів апарат. Пальці у нього тремтіли.

— А Мур-мур ти знімав?

— Ні, клянусь вам!

— Що за звичка клястися з першого-ліпшого приводу? Сказав «ні» — і досить. І жодного разу не закортіло зняти її в себе на дивані?

— Ні.

— А Адрієну?

— Адрієна сама попросила.

— І ти її знімав?

— Атож.

— Плівка збереглася?

— Ні. Вона її знищила. Хотіла тільки подивитись.

— У тебе є віскі?

— Лишилося трохи вина.

Ален ще раз пильно глянув на Бура.

— Прощавай.

Чого він чекав від цієї зустрічі? Чого побоювався так помічник комісара? Все обійшлося. Щиро кажучи, у всій цій історії Бур нічого не важив. Відіграв лише випадкову роль.

Де ж машина? Ален шукав її на вулиці, потім пригадав, що покинув на площі Бурс.

Тепер він мав час. Треба тільки знайти кілька приємних барів. Переважно тих, де його не знають. Розмовляти з людьми не хотілося.

Найважче було щоразу відшукувати нову стоянку для машини. Ален їхав вулицею Фобур-Монмартр, але на площу Кліші повертати не хотів. Ось він опинився на площі Мадлен. Якийсь бар з дівчатами, що чекали на клієнтів. Та дівчата його теж не цікавили.

— Подвійне віскі!

Красуні підморгували йому, а він дивився на них, як недавно на Бура, наче то були риби або кролики.

— Ще скляночку, старий!

Нелегко знайти. бар, де його не знають. Він спробував щастя на бульварі Осман. Якийсь новий бар.

— Подвійне!

— «Джонні Уокер»?

Як повільно діє алкоголь! І віскі не має смаку.

— Чи хоч починаю я скидатися на п'яного?

— Ні, мосьє.

Вірно. Ален пересвідчився в цьому, глянувши на себе в дзеркало. Глибина залу поринула в напівтемряві. Якась парочка сиділа на диванчику, тримаючись за руки.

Треба думати, кохання все ж існує! Ален знизав плечима і мало не забув заплатити.

А він виявився таки йолопом. Цілком гідним дурнуватих статей у журналі «Ти».

— Подвійне, бармене!

— Мартіні, мосьє?

— Віскі!

Це було десь за Бурбонським палацом, недалеко від особняка зятя. Чи насмілиться Бланше після всього, що сталося, заглянути собі в душу при денному світлі?

— Налийте-но ще скляночку!

Бармен глянув на нього, перш ніж налити.

— Не бійтеся, я звик.

— Всі так кажуть, мосьє.

Ален спорожнив склянку і пішов до дверей з підкресленим виглядом власної гідності. В машині насилу запалив сигарету.

«Ти йому потрібний, Алене».

Слова матері. Здавалось, він чує їх, бачить тьмяний погляд очей жінки, що ніколи не знала радощів. Та й батько їх знав не більше.

Чого потребує від нього Патрик? Вони ж нічого не важать для сина, ні він, ні вона.

Патрик набагато краще почуває себе з «маммі», як він зве мадемуазель Жак.

Патрик дістане в спадщину багато грошей. Мільйони читачів і читачок зробили Алена багатим.

Несправедливо! Його батько цілісінький вік, день у день, працював від світання до смеркання, щоб заробити на прожиток, а вів, Ален, за склянкою віскі в кабаре, жартуючи з приятелями, знайшов золоту жилу.

Де це він? Бульварові не було кінця. Він хотів виїхати до Булонського лісу, а опинився на кільці.

Бо їхав навмання. Поліцейський сюрчок примусив його зупинитися. Ще чого доброго все зірветься…

— Хіба не знаєте, що цей напрямок закрито?

Аби тільки поліцейський не помітив, що він п'яний.

— Прошу пробачити. Як виїхати до Булонського лісу?

— Булонський ліс позаду вас. Поверніть праворуч.

Ху! Він мав право на останній ковток віскі. Не зараз, звичайно. Коли в'їжджатиме в ліс. Місця були знайомі. Він увійшов до кав'ярні. В роті поганий присмак.

— Віскі?

— Звичайно. Або краще…

І вказав на квадратову пляшечку «Джонні Уокер».

— Велику склянку.

Чи не забув він чого-небудь? Та було вже пізно роздумувати.

— Налийте-но ще.

Гарсон глянув на нього і завагався.

— Будь ласка.

Ален випив одним духом і кинув стофранковий папірець на мокру стойку.

Він знав тут десь неподалік дерево. Величезний платан, саме на повороті. Аби тільки знайти його.

Коли б Мур-мур…

При чому тут Мур-мур? З іншою було б те саме. Він би й іншу звав Мур-мур, або «голубонькою», чи «дурненькою».

Бо вся справа в тому, що його завжди переслідував страх. І Мур-мур знає це. Всі тепер знають.

Ось воно, його дерево. Ален натиснув на газ. «Ягуар» рвонув уперед. Все миготіло. Алену здавалося, що він всмоктує зустрічні машини.

Все життя його переслідував страх.

Тільки не зараз. Ні!..

Він не відчув удару, не почув скаженого скреготу гальм, тупоту ніг, криків, ні виття сирени…

То був кінець.