Фосфорна квітка - Еберхард Паніц

В Едвардса без будь-якої логіки і взаємозв'язку вирвалося:

— Гарні ілюзії. Негайно кінчай з цією справою, інакше вони покінчать з нами. Моя дружина в усякому разі піде тепер зі мною.

— Річарде, — почув він мовби здалеку голос Маргрет, — ти за кожним словом наганяєш на мене все більше жаху, але, гадаю, саме зараз ми не маємо права дати себе залякати.

Сидячи на своєму стільці, вона випила ковток вина, якого їй налив Вундервальд.

— Арештувати вони мене можуть, насильно вишпурити, це — будь ласка, але більш нічого, — сказав художник.

А вона тримала в руці келишок і кивала йому.

— Поки можна, треба триматись, інакше виявимося слабкішими, ніж ми є насправді.

Едвардс подався до дверей. Не сказав більше ні слова. Вундервальд пішов за ним слідом, Маргрет не зрушила з місця. Триматись і не виявитися слабкішими… Гарно сказано, але хто ж міг би та й хотів би щось урятувати, коли вже нічого не можна врятувати? Чи свідомо занехаяти професію, ділові зв'язки, любов, мистецтво, політику, занапастити цей прогнилий світ, зі стоїчною байдужістю дивитися на останню усмішку й терпіти всілякі доноси й підлість?

— Не йди нікуди, — попросив Цахаріас і прихилився до дверей, де висіло Едвардсове пальто. — Ви обоє підтримували мене в найважчі хвилини, а з Маргрет я вже разом півжиття.

— Вона одружена зі мною, — заперечив Едвардс, відштовхнув художника вбік і схопив своє пальто. — Сьогодні ти підеш зі мною, Маргрет, я тебе дуже прошу.

— Ні, — відповіла вона.

— Будь ласка, ходім, — попросив він ще раз, — я виїжджаю звідси. Ходім!

Сонце цього нерішучого передвесняного дня вже зайшло, раптово стемніло й похолоділо. Вундервальд зійшов сходами вниз і сказав:

— Я трохи напалю, не поспішайте, незабаром тут знову буде затишніше. Час — найкращий порадник.

Увесь цей час, поки художник був у підвалі, Едвардс стояв. Маргрет, хитаючи головою, заплющила очі, коли він простяг до неї руку. Вундервальд повернувся в кімнату майже нечутно.

— Я в усякому разі малювати не кину, — сказав він, — життя мусить тривати, його не спиниш.

Едвардс був здивований і переляканий, бо Маргрет уперто мовчала, хоча, прощаючись, він натякнув, що виїжджає й, можливо, надовго. Життя триває, думала вона, очевидно, його справді не можна спинити.

Варто було кілька разів удихнути на повні груди, як Едвардс раптом протверезів. Цих прикрих, дурних хвилин для неї й для мене могло й не бути, сказав він собі. Однак змінити вже не можна було нічого, баста. Отже, розійтися по-доброму зараз чи краще зробити це в майбутньому — іншого вибору не було. Чому ж він навіть сам собі боявся сказати ці недвозначні слова?

Едвардс сів у таксі, шофер запитав:

— Куди вам?

Проміжок часу між останніми подіями та його мрією про спільне життя з Маргрет усе ще був надто короткий. На тому боці вулиці стояв будинок Вундервальда, де, як йому видалося, вгорі, за віконною гардиною, він упізнав її силует. Внизу талий сніг з каламутними калюжами, а далі — нескінченний мур з прізвищем Генріха Бланка.

— Бланк, Ріта Бланк, — сказав він розгублено, назвав адресу, відірвавсь од цього неприємного видовища й наказав: —Та їдьте вже, нарешті!

Шофер щось буркнув, «Бланк», «Бланк», «Бланк» — пролетіли справа за вікном автомобіля написи. Едвардс дивився на міст, коли шофер з'їхав з набережної. Легко було сказати — спалити за собою мости, лишилися ж опори, позад нього розтягнулася безконечна низка ліхтарів, звичайний вуличний рух після роботи, все поки що було без змін. Вундервальд знову опалював свій будинок газом Бланка, метушливий день, поблимуючи вогнями, доходив кінця.

— Їдьте назад! — гукнув він до шофера, знемагаючи від страху й тривоги.

Минуло лише кілька хвилин, перед його очима замиготіли ліхтарі й автомобільні фари. Коли він вийшов із таксі, почався дощ, і його лікті торкалися мокрого, трухлявого фасаду старої пекарні біля муру з вицвілим написом «Бланк». Це слово втовкмачилося у голову, як «Земля», «Кінець» або «Іск'я». Черевики чвакали талим снігом, шугали в калюжі, у сліди, що вже майже геть розпливлися. Якесь чудовисько надто часто вешталося попід цим муром, його давно треба було впіймати, але в голові таких, як Гінцпетер, визрівали зовсім інші думки. Чорний хід був одчинений, хоча комісар потурбувався про те, щоб його замкнули. Кроки Едвардса лунали в підвалі. Його очі пильно дивилися на топку, де газовим полум'ям сичав різальний пальник, обігріваючи казан з водою.

Едварс піднявся сходами, на які падало яскраве світло ліхтаря з вулиці. Він чув, як Маргрет, ніби нічого й не сталося, розмовляє з художником про якогось колегу, що зі своїми картинами об'їздив від виставки до виставки цілий світ.

— Він малює лише польові й лугові квіти, краще за нього цього робити не може ніхто, — сказав Вундервальд і весело засміявся, — Гарніші, ніж у природі, набагато гарніші. Хто на таке здатний, той задовольняється тим, що має, йому нема чого боятися докорів сумління.

Коли Едвардсові трохи полегшало на серці й він вийшов чорним ходом з будинку, за метр од нього в тьмяному світлі ліхтаря стояв Ашфільд. Обидва мовчки перезирнулися, тоді з темряви виринув кремезний парубійко років двадцяти чи й менше й прошепотів:

— Не дай йому втекти, Гаррі.

Але Ашфільд лише схрестив на грудях руки в рукавицях і майже приязним тоном сказав:

— Я лише раджу тобі, Річарде, востаннє: не вплутуйся!

Едвардс побіг, ніби зацькований, але вже за кілька кроків схаменувся. Його й досі мучило старе почуття залежності і вдячності, він гадав, що якимсь чином вічно буде зобов'язаний Ашфільдові. Не все вдалося передбачити, на що здатна жорстока дійсність.

«Та бий уже, але дай спокій Вундервальдові і Маргрет», — треба було б,