💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Детективи » Діви ночі - Юрій Павлович Винничук

Діви ночі - Юрій Павлович Винничук

Читаємо онлайн Діви ночі - Юрій Павлович Винничук
палко кохає. Ах, нарешті міліція втрутилася і вона більше не змушена переховуватися. З тими словами вона виплила з будинку в невідомому напрямку. Ну що ж, за свободу вона не надто переплатила.

Я сприймав весь цей кошмар, затамувавши подих. Кудись пропали всі аргументи, у пам’яті стояв лише спогад, як я звивався на підлозі. Невже все це повториться?

— Ну, що нам робити з цією братією? — спитав лейтенант, переводячи погляд то на Едика, то на Франя, мовби радячись із ними.

— Та що там панькатися? — відказав Едик. — Усіх у кутузку!

— Сержант, не жартуй з вогнем! — процідив крізь зуби Ося.

— О, вони ще й погрожують! — помахав пальцем Едик.

— Цікаво, у чому ви нас звинуватите? — спитав я. — Джинси, я так розумію, виплисти не можуть.

— А в тебе, колего, і без джинсів є усі можливості опинитися в цюпі, — сказав лейтенант. — Міліціонера з поляком побили? Побили. Дамочку викрали, дебош вчинили?.. У чужому будинку вас застукали? Застукали. Є й свідки… Я навіть так думаю, що циган ми відпустимо, га? Вони ж тільки невинні жертви жорстокого і підступного афериста. Дивно, як тільки ви раніше його не розкусили?

— На майбутнє матимуть науку, — підтримав його Едик.

— Нікуди ми звідси без нього не підемо! — буркнув Ося.

— О! Хе-хе-хе! — засміявся лейтенант. — Винничук — друг апачів! Так я і думав! Як вам це подобається?

— Знаєте що, товаришу лейтенант, — встряв Франьо, — я вибачаю їм їхнє незаконне проникнення в мій дім. Вони ж, бідолахи, рятували свою шкуру. Мені навіть чисто по-людськи їх жаль.

— Усіх жаліти — тюрми позакриваються, — кривлявся Едик. — Такі типи, як оцей, дуже небезпечні для суспільства. Організатор і натхненник цілої банди! Просто гангстер якийсь! Ще й під інтелігента працює! Доцент!

Усі троє голосно розсміялися.

— Так-так-так, — розтягував задоволення лейтенант. — Давно такого заплутаного діла нам не попадалося… Але ми часом робимо винятки. Тільки з профілактичних міркувань… Зробимо цього разу виняток і для вас. Може, наша великодушність вплине на ваше перевиховання. — І, витримавши урочисту паузу, зробив жест цезаря: — Ви вільні! Можете йти на всі чотири сторони. Але постарайтеся більше ніколи мені на очі не потрапляти і ще одна порада: спробуйте заробляти гроші чесною працею. Це ж так приємно взяти в руки своє, кровно зароблене!

Я подумав: а чи не вщипнути себе? Може, це все тільки дурнуватий сон?.. А, може, ще гірше? — і я, і всі оці люди не існують насправді, а є тільки виплодом уяви якогось львівського Франца Кафки?

— Ну, чого ви чекаєте? — здивувався лейтенант. — Дорога вільна.

— А мої книжки і паспорт?

— А-а, так-так, — згодився він і вийняв із портфеля Куліша. Прочитав я цю книжечку. І скажу тобі, що часом цей чоловік має рацію. Да-а… Люблю я історію. Коли-небудь забіжи до нас, поговоримо.

— А мій паспорт?

— В книжці.

— А «Історія піратства»? — не здавався я.

— Не брав. Чого не брав, того не брав.

— А я й не кажу, що ви брали. Це Едик узяв.

— Що? — обурився сержант. — Ти й далі розповсюджуєш свої брудні брехні?! Ну, ви тільки подивіться на нього! Щойно стояв, можна сказати, на порозі тюрми! А вже знову за своє!

— Та-ак, — погодився лейтенант. — Тяжкий трафунок. Для перевиховання потрібен час. Час і наполегливість. Прочитай, друже мій, Макаренка. От де школа життя!

— Ходімо! — сказав Ося. — Нема що тут ловити.

Ми вийшли на вулицю. Мене всього трусило від безсилої люті. Біля машини я помітив, що бракує Муні.

— Стривайте, ми забули Муню!

— Не забули, а закинули в тил ворога, — засміявся Ося.

Виявляється, Муня навмисне зостався у сінях для підслуховування. Та не минуло й п’яти хвилин, як пролунав розпачливий вереск циганчука, і за мить він уже біг до нас, потираючи червоне вухо. Розвідника було викрито і покарано.

Я відмовився їхати з ними, мені захотілося залишитися на самоті. Ми попрощалися, і я почвалав через усе місто.

Лише тоді, коли зачерпнув мештами води з калюжі, усвідомив собі, що падає дощ. Я сховав книжку за пазуху і, задерши голову, розкрив спраглого рота. Краплі падали на язик і змивали гіркоту.

— П’яний чи що? — обурився якийсь чоловік із парасолькою, обминаючи мене.

ЕПІЛОГ

Ця дивна історія не давала мені спокою, і хоч я вже зарікся вивчати життя, та все ж виловив за кілька днів Шиньйона і затягнув його на шампанське. При цьому він десять разів уточнив, хто конкретно ставить.

— Розумієш, мене всі дурять. Вони кажуть: Шиньйон, ходімо на шампанське! А закон який? Хто запрошує — той ставить, нє? А коли пляшка порожня, починається: хто платить? Ну, це нормально? Нормально?

— Ні, — погоджуюсь я і, щоб Шиньйон розслабився, розраховуюсь за пляшку відразу.

— Оце я розумію. Оце нормально. Як справи?

— Ніяк.

— І в мене. Товар не йде. Бляха, підзалетів я з «феррарі». Взяв по двадцять. По сорок п’ять продавали на скупці. Я думав, здам гуртом по сорок. А тут вони почали падати. Тридцять п’ять! Я чекаю. У мене нюх. Я чекаю, коли вони піднімуться. Тридцять! Я в паніці. Але я маю нюх. Я чекаю. Двадцять п’ять! Я в трансі. Я п’ю валідол. Три дні п’ю валідол і ні грама спиртного. Але я маю нюх. Я знаю, що в мене нюх і намагаюся не зірватися. На четвертий день я прилітаю на скупку і чую — все, капєц, «феррарі» на скупці по двадцять і ніяка падла не дасть хоч на карбованець більше. Ти розумієш? Якби в мене був револьвер, я б вистрелив собі в скроню. Бац! — і Шиньйона нема. І що ти думаєш? Я продаю гуртом це сране барахло по шістнадцять! Ти чуєш? По шістнадцять! А я так довіряв своєму нюхові! Нє, бляха, тепер нікому не можна довіряти. Навіть собі. Вип’єм… То як, кажеш, у тебе діла?

— Так собі.

— Пролетів я на пів тисячі. А ти знаєш, що для мене пів тисячі крабів? Я ж хворий. Мені на ліки потрібно. А тут — пів тисячі!

— Та перестань — що для тебе пів тисячі? Ти без тисячки в кишені з хати не виходиш, — під'юдив я його.

Шиньйон враз загорівся, як віхоть сіна, і, щоб загасити пожежу, я замовив ще одну пляшку. А випити на шару Шиньйон не відмовився б навіть при смерті. Коли він уже трохи захмелів, я поклав на стіл сотню і сказав:

— Це маленька компенсація за твої страждання, але я хочу почути історію про вкрадені джинси.

— Які джинси? Я нічого не крав!

— Не ти, а Франьо. Ті джинси,

Відгуки про книгу Діви ночі - Юрій Павлович Винничук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: