Вбивство на 31-му поверсі - Пер Валє
Ще за п'ятнадцять хвилин Єнсен був на місці.
Виявилося, що розрахував він добре, бо затримався біля бензоколонки десь із чверть години.
Перед ним був цілком сучасний літній будиночок зі скляними стінами й дахом з карбованого пластику. Він стояв за три кілометри від автостради і був з усіх боків оточений деревами. Внизу під кручею видніло озеро з каламутною водою. Повітря було просякнуте смородом з фабрики.
На забетонованому майданчику перед будинком стояв гладкий чоловік у хатній куртці й пантофлях. Він здавався заспаним, байдужим і не дуже приязно зустрів Єнсена Той показав свій службовий знак.
— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.
— Чого вам треба?
— З'ясувати кілька питань.
— То заходьте, — мовив господар.
Умеблювання обох кімнат — столики й стільці з крицевих трубок, килими, попільнички — було таке, ніби його позичено у видавництві.
Єнсен вийняв иотатника й ручку.
— Коли ви пішли з роботи?
Господар удав, ніби ледь утримується, щоб не позіхнути, й повів навколо очима, немов хотів уникнути чогось.
— Три місяці тому, — врешті сказав він.
— Чому ви пішли?
Господар глянув на Єнсена, і в його бляклих сірих очах майнув роздум. Він ніби зважував, відповідати йому чи ні. Потім ледь розвів руками й сказав:
— Якщо ви хочете поглянути на мій диплом, то його тут нема.
Єнсен промовчав.
— Він лишився в моєї… в моєї дружини в місті.
— Чому ви пішли?
Господар наморщив чоло, наче хотів зосередитись. І аж за хвилю сказав:
— Слухайте, все, що ви чули й що собі уявили, неправда. Я вам нічим не можу допомогти.
— Чому ви пішли з роботи?
На кілька секунд запала мовчанка. Господар сумно чухав носа.
— Я, властиво, не пішов з роботи. Щоправда, мій контракт скінчився, але я й далі зв'язаний з концерном.
— Що ж ви робите?
Єисен озирнувся по кімнаті. Господар стежив за його поглядом. Після мовчанки, ще довшої за попередню, він нарешті сказав:
— Слухайте, навіщо ці розмови? Я не знаю нічого такого, що могло б вас потішити. Диплом лишився в місті, присягаюся вам.
— Навіщо я маю дивитися на ваш диплом?
— Не знаю навіщо. І взаг&чі дивно, що ви задля такої дурниці їхали двісті кілометрів. — Він похитав головою. — До речі, скільки ви сюди їхали? — Господар спитав зацікавлено, а що Єнсен не відповів, то бій додав уже байдуже й понуро:— Мій найкращий результат — година й п'ятдесят вісім хвилин.
— Ви маєте телефон?
— Ні, не маю.
— Будинок належить вам?
— Ні.
— А кому?
— Концернові. Я його винайняв. Хочу відпочити, перше ніж візьмуся до своїх нових завдань.
— Яких завдань?
Відповіді ставали дедалі нерішучіші. Цього разу Єнсе-нові здалося, що не буде ніякої відповіді.
— Вам тут зручно?
Господар благально глянув на нього.
— Слухайте, я ж вам кажу, що ви все сплутали. Я не маю чим вас потішити. Всі ті історії слова доброго не варті, повірте мені.
— Які історії?
— Та ті, що ви, мабуть, наслухались.
Єнесен пильно дивився на нього. В кімнаті було зовсім тихо. Дим із фабрики тут так само дошкуляв, як і надворі.
— Ким ви працювали в концерні?
— Ох, краще спитайте, ким я не працював. Спочатку спортивним репортером, тоді головним редактором кількох різних журналів. Потім перейшов на рекламу. Багато подорожував і здебільшого писав спортивні репортажі з цілого світу. Далі працював у закордонній філії концерну, ну й… їздив скрізь і вчився.
— Чого вчилися?
— Всього потроху. Вивчав громадські стосунки тощо.
— А що це таке — громадські стосунки?
— Це нелегко пояснити.
— Отже, ви багато їздили?
— Авжеж, був майже скрізь.
— Чужі мови знаєте?
— Я до них не маю хисту.
Тепер замовк Єнсен. Він і далі не зводив очей з чоловіка в хатній куртці. Нарешті він спитав:
— А журнали часто друкують спортивні репортажі?
— Ні.
Господар став іще сумніший.
— Тепер спортом не цікавляться. Хіба що дивляться по телевізору.
— І все-таки ви їздили по світу й писали спортивні репортажі?
— Бо я не вмію писати більше ні про що. Пробував, але не виходило.
— Чому ви пішли з роботи?
— Мабуть, тому, що це їм задорого коштувало. — Він кілька секунд подумав. — А взагалі вони добрі хлопці,— додав він і понуро глянув на меблі з крицевих трубок.
— Яке у вас поштове відділення?
Господар розгублено подивився на Єнсена, тоді показав у вікно. За лісом потойбіч озера висіла над фабрикою жовта хмара диму.
— Те саме, що й у них… принаймні листоноша приходить звідти.
— Пошту розносять щодня?
— Крім неділі.
І знов запала тиша, чути було тільки нерівний віддих і далеке гудіння машин на автостраді.
— Вам неодмінно треба мучити мене? Це ж однаково нічого не дасть.
— Ви знаєте, чого я приїхав?
— Навіть не здогадуюся.
Господар неспокійно засовався. Тиша його, мабуть, гнітила.
— Я собі звичайнісінька людина. Просто мені не пощастило.
— Не пощастило?
— Так, не пощастило. Всі кажуть навпаки, що пощастило. Але ж ви самі бачите,
