Вбивство на 31-му поверсі - Пер Валє

Єнсен відчував якесь невиразне невдоволення — наче йому чогось бракувало. Коли він спробував проаналізувати те почуття, йому раптом стало млосно з голсду. Він поставив машину на майданчик перед сьомим будинком у третьому ряду, подався до автомата і, вкинувши монету, одержав пакуночок дієтичного молочного супу.

У себе в помешканні він насамперед скинув плаща й піджака і ввімкнув світло. Тоді спустив жалюзі, пішов до кухні, відміряв у каструлю третину літра води і всипав туди суповий порошок. Коли суп зварився, він пересипав його в кухлик, вернувся до кімнати, поставив кухлика на нічний столик, сів на ліжко й розшнурував черевики. Годинник показував чверть на третю, і в будинку скрізь панувала тиша. А його й далі мучило відчуття невдоволення.

Він дістав з піджака свого нотатника, ввімкнув лампочку над ліжком, а горішню, під стелею, загасив. Сьорбаючи суп, він повільно й докладно переглянув нотатки. Суп був клейкий, густий, затхлий, зовсім не смачний.

Скінчивши читати, Єнсен підвів очі й почав розглядати фотографію, зроблену в поліційній школі. Він знайшов на ній себе: крайній праворуч у задньому ряду. Стояв, схрестивши руки на грудях, і невпевнено всміхався. Мабуть, саме щось казав своєму сусідові, коли фотограф клацнув апаратом.

Трохи полежавши, Єнсен підвівся й вийшов до передпокою. Там він відчинив шафу, взяв з полиці одну пляшку, що стояли рядком уздовж задньої стіни за поліційними кашкетами. Потім приніс із кухні склянку, налив її майже по вінця горілкою і поставив біля кухлика з супом.

Далі розгорнув список з дев'ятьма прізвищами, поклав його на столик перед собою і почав вивчати.

Електричні дзиґарі на кухні відміряли час трьома короткими дзвінками.

Єнсен відкрив у нотатнику чисту сторінку й вивів на ній: «Номер 6. 38 років, розлучений, відділ громадських стосунків, перейшов на іншу роботу».

Дописавши нижче адресу, він ледь похитав головою.

Потім він накрутив будильника, вимкнув світло, пере-одягся в піжаму й сів у постіль, вкривши ноги ковдрою. Суп наче бубнявів у шлунку, і здавалося, ніби хтось тисне знизу на серце.

Він узяв склянку й за два рази вихилив її. Шістдесяти-градусна горілка обпекла язик і вогненною стрілою впилася в стравохід.

Єнсен лежав горілиць у темряві з розплющеними очима й чекав на сон.

Єнсен так і не зміг заснути. З третьої години до двадцяти хвилин на шосту він лежав у такому стані, що не здатен був ані чітко міркувати, ані відігнати від себе рій думок. Коли задзвонив будильник, він почував себе не відпочилим, а змученим і був геть спітнілий. Через сорок хвилин він уже сидів У машині. Місце, яке він мав відвідати, лежало за двісті кілометрів на північ. Оскільки була неділя, він розраховував добратися туди за три години.

Скрізь було тихо й безлюдно — порожні вулиці, порожні гаражі, порожні стоянки. Але система регулювання працювала, як завжди, і поки Єнсен виїхав з центру, довелося десять разів спинятися на червоне світло.

Дорога була рівна, зручна, а краєвид обабіч нецікавий. Подекуди звіддалік видніли приміські виселки або тяглися до неба «самооздоровчі» райони. Між обрієм і автострадою стриміли якісь сухі, занедбані, криві дерева й низькі колючі чагарі.

О восьмій годині Єнсен повернув до бензоколонки заправити машину. Там він випив склянку теплуватого чаю і зателефонував у два місця.

Начальник патруля озвався стомленим, хрипким голосом — певне, Єнсен підняв його з ліжка

— Це сталося дев'ятнадцять років тому, — сказав він. — Комендант застряг у ліфті, і його перерізало навпіл.

— А слідство велося?

— Є тільки стандартний запис у журналі. Мабуть, випадок був дуже ясний — його класифікували як нещасливий: кілька хвилин не було струму, бо урвався провід, тому ліфт спинився, а тоді сам рушив далі. Отже, той чоловік загинув через власну необережність.

— А як родина?

— Він не мав родини й мешкав у готелі для неодружених.

— Він залишив якийсь спадок?

— Так. Чималу суму грошей.

— Хто її успадкував?

— Ніхто з родичів не зголосився у визначений термін, і її передано якомусь державному фондові.

— Є ще якісь дані?

— Самі дрібниці. Він був схимник, мешкав сам і не мав приятелів.

— До побачення.

Поліцая, що був відряджений до архіву періодичних видань, Єнсен теж застав дома

— Це Єнсен.

— Слухаю, комісаре.

— Є якісь наслідки?

— А ви не бачили мого рапорту?

— Ні.

— Я вчора лишив його вам. Ще вранці.

— Доповідайте усно.

— Гаразд. Тільки зачекайте хвилинку, я спробую все пригадати.

— Чекаю.

— Літери в листі вирізано з тієї самої газети, але не за один день. їх узято з двох номерів — за п'ятницю й за суботу минулого тижня. Шрифт той має назву «добоні».

Єнсен витяг нотатника й записав усе те зсередини на обкладинці.

— Ще щось?

Поліцай хвильку помовчав, тоді додав:

— Ще одне: таке сполучення літер і тексту з другого боку сторінки трапляється не в усіх примірниках газети, а тільки в так званому накладі А.

— Що це за наклад?

— Той, що його друкують наостанці. Це ті примірники, що їх розсилають у тутешні кіоски й тутешнім передплатникам.

— Вважайте, що ви завдання виконали, — сказав Єнсен. — Можете вернутися до своїх звичайних справ. До побачення.

Він повісив трубку, сів у машину й поїхав далі.

О дев'ятій годині він минув по-недільному безлюдне робітниче селище, де сотні однаковісіньких, притулених один до одного будиночків величезним чотирикутником обступили фабрику. З