Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

- Не будь така добра, сестричко. Протокола я на них таки спишу.

- За що? Вони ж самі у себе крали і своє загрібали.

- Ну, не тільки своє. Заступ вони у тебе поцупили? Поцупили. Отже, маємо незаконне привласнення чужого майна. Далі: яму в неположеному місці викопали? А якби в неї корова впала? Отже, порушення санітарного режиму, створення загрози для життя людей і худоби…

Шериф говорив як по писаному. Я просто таки милувалася своїм братиком. На жаль, клята преса цей настрій мені спаскудила. Бо бійка потрохи вщухала, тож вони і почали шукати, як то кажуть, свіжі обличчя. На той момент свіжі були обличчя тільки моє та Олексієве. Тому спробували причепитися до нас. Однак, мого родича вже понесло. У правильному напрямі.

- Панове журналісти! Попереджаю: як хтось у моєму селі й далі гратиметься в “Приховану камеру”, то дуже ризикує.

- Що, налетіти на кулю? - збуджено писнула маленька телевізійниця з голим пупиком і в міні-спідничці до рипиці.

- Розмріялася! Під статтю про зумисне перешкоджання оперативно-слідчим діям. У складі організованої групи.

Вперед випхався огрядний дядечко у чорній футболці та камуфльованій жилетці. В руці він тримав мікрофона розміром з макогін.

- “Магнолія-тіві”! У мене до вас кілька запитань!

- А у мене для вас жодної відповіді. Я мент, а не біолог. Нюхайте ваші квіточки, а мені працювати треба. Прошу громадян агітаторів до мого офісу.

Проте, до хатки Шерифа ми дібралися не одразу. Бо раптом щось загуло-замиготіло, голосно заквакало і з темряви виринула спочатку міліцейська машина з увімкненою сиреною та мигалками, а за нею - кілька іномарок. З передньої видряпався сам Лідер “лівих”. Отетеріли навіть журналісти. А що вже казати про нас, коли сільський народ бачив свого захисника виключно по телевізору?

Вождь одразу взяв ініціативу в свої руки:

- Ми тут проїздили повз… а нам повідомили про провокацію проти нашої партії.

- Хто повідомив? - поцікавився отой, в жилетці.

- Без коментарів!

- А чому з вами патрульна машина міліції? - наступав “телеботанік”.

- Нормальний супровід. Згідно з законом про вибори. Вибачте, інтерв’ю згодом, бо зараз я маю подякувати чесній людині, котра ударемнила чергову спробу політичного терору проти всіх лівих сил.

Потім Лідер довго тис руку моєму зніяковілому родичеві і голосно говорив про порядність як основу програми кандидатів від його партії. А зраділі журналісти танцювали навколо нас свої дикі танці.

Нарешті Лідер відпустив руку Шерифа і одноосібно підставив себе під мікрофони та телекамери. Говорив гаряче, натхненно, по-ленінськи вимахуючи правицею, але казав виключно те, що було надруковано у партійних листівках. Коли він на якусь мить замовк, щоб перевести подих, подав голос дядько Степан, котрий пропхався з натовпу до машин:

- От ти, голубе, кажеш, що все життя боровся за справедливість. А отого рубця на вилиці ти де дістав?

- Та-а-а… вже не пам’ятаю.

- Зате я пам’ятаю. Там же, де я зуба втратив.

Дядько Степан посміхнувся, показуючи дірку між передніх.

- То у вісімдесят першому було. Селянам не дозволили розпорядитися своєю ж картоплею, оцими от руками вирощеною. Здавай державі за копійки - і тільки. Я мішечок сестрі-студентці до Києва віз, а ти був у тому заслоні, що всі багажники в машинах трусив. Тоді ми з тобою й приклалися в зуби один одному. Тільки от - билися обоє, а п’ятнадцять суток лише я заробив. То це така твоя справедливість?

Лідер спершу отетерів, але не надовго. Знову посміхнувся, так приязно, як ліпшому другові:

- Хто з нас в молодості не робив помилок? Давайте, земляче, потиснемо один одному руки - і на тому об’єднаємося!

Він ухопив дядька за долоню, міцно струсонув, обійняв другою рукою за плечі і посміхнувся отак у об’єктиви фотоапаратів і телекамер. Здається, у Степана є шанс потрапити і в газети, і на екран.

Коли весь автообоз із патрульною машиною попереду розчинився в мороку ночі, прилапаний на гарячому кучерявенький остаточно оговтався і в’їдливо докинув свою баньочку на дьоготь:

- Тепер я знаю, чому ваші сімдесят чотири роки при владі протрималися. Одним лише терором не обійшлося.

Його несподівано підтримав “правий”:

- Кароль Маркс з Вовочкою Бланком, либонь, зараз у своїх домовинах сальто крутять. Це ж треба, як антинародний режим про своїх класових ворогів дбає! Самому записатися в “ліві”, чи що?

- А вам це на раз! - одвзаємнили ображені в кращих почуттях “червоні”, - ваші вже скрізь побували: і в есесі, і в капеересі. Хочете, ми вам рекомендацію напишемо?

- Ти у мене зараз заповіт писатимеш, морда комуняцька! - вибухнув “правий” і кинувся в бійку.

Звичайно, ні рекомендації, ні заповіту ніхто тої ночі не писав. Всі писали пояснення у конторі Шерифа. І про вкраденого заступа, і про недоречну яму, і про спробу ввести правоохоронні органи в оману, і особливо - про обставини хуліганських випадів у формі образи дією один одного. Вечеряв мій братик уже вранці. І може тому не помітив, як йому під двері підсунули анонімку.

Ну просто таки - як у детективі: текст, складений із літер, вирізаних з агітаційної листівки одного кандидата і наліплений на звороті листівки вже кандидата іншого. В донесенні невідомий доброзичливець повідомляв, що того, кого