Заборонена кімната - Фред Унгер

— Молочка?

Франк зсунув окуляри на лоба і мовчки зиркнув на мене. Він на півголови вищий за мене, чорнявий, трохи південного типу, розважливий, чемний, щоправда іноді занадто причепливий.

— Молочка… — відповів він.

Я вів машину найкоротшим шляхом — через ту частину міста, яка була побудована ще у вісімдесяті роки минулого сторіччя: повз задвірки і сараї, через дерев'яні містки, вздовж каналів із смердючою водою, завулками, де поодинокі ліхтарі марно змагалися з темрявою. Смерділо покидьками і нечистотами. Десь горлали пияки.

За крайніми будинками починалися паркани. На кілька кілометрів простягайся вони вздовж шосе, подекуди вже повалені, бо ніхто про них не турбувався. На небі вигравали сполохи доменних печей. На цьому фоні вимальовувалися ажурні сплетіння сталевих конструкцій, портальних кранів.

Картину доповнювали уламки автомобілів, штабелі ящиків, гори брухту, калюжі. Невтішний пейзаж.

Через десять хвилин шосе розчинилося у мережі бетонних доріг і закінчилося півколом біля грубих, відлитих з бетону коробок, в яких мала розміститися портова адміністрація, митниця та інші установи. Та нічого з цього по вийшло. Коли коробки було вже зведено, виявилося, що порт взагалі недоцільно розширювати у північному напрямку.

Проти тридцяти підприємств, будівельних фірм і маклерів було висунуто обвинувачення, стільки ж адвокатів брехали на всі заставки, вигороджуючи їх. Гонорари сплачували величезні. Та гавань уже була приречена. За одну ніч акції портових установ впали на сто двадцять пунктів, і ціла низка дрібних фірм пішла з молотка.

З того часу Друга Північна — ніби тяжко хворий. Тут розмістилося лише кілька незначних підприємств та деякі склади. Решта гавані — просто величезний смітник.

Я підігнав машину до стіни недобудованої бензоколонки, а далі треба було йти пішки, бо дорогу не встигли прокласти.

Ішов дощ. Вітер проймав нас наскрізь.

— Гидотна погодка, — пробурмотів Франк, підіймаючи комір пальта.

— Якщо ти не знайдеш собі іншої конури, — сказав я, — то втратиш єдиного друга.

— Шкода, — зітхнув Франк. — І ти, Брут…

Я штурхнув його під ребра.

— Ти, стара шкапо!

Не Франкова вина, що мешкав він у Другій Північній. Раніше він жив у Старому місті, в чудовій маленькій мансарді, та почали скаржитися сусіди: їм заважало піаніно. Отож Франк змушений був шукати іншу квартиру, але нічого не знаходив: то платня висока, то знов-таки заважало піаніно.

Порятувала його наша приятелька Елен. У Другій Північній, коли ще сподівалися, що вона діятиме, збудували шинок, який так і не відкрився. Квартира орендатора шинку звичайно порожнювала. Отож тепер одну половину помешкання наймав за скромні гроші Франк, другу — капітан далекого плавання, що вийшов на пенсію і підтримував своє існування одними спогадами та півлітрою рому на добу.

— Грог, — проголосив я, коли ми чалапали грязюкою, затуляючись від дощу Франковою парасолькою, — зараз — найголовніше!

— Краще б прихопив свою парасольку, — відгукнувся Франк. — А в мене одержиш лише гаряче молочко.

Я хотів зрізати його дотепом, та вітер жбурнув мені в обличчя жменю дощу, ногою я вступив у калюжу, Франк вилаявся, парасолька вдарила мене по голові. Я ладен був повернути назад і дуже жалкую, що не вчинив так. Все б тоді склалося інакше.

Тієї ночі я засидівся у Франка. Пили грог, потім каву. О другій влаштували чи то вечерю чи сніданок. Потім Франк грав мені свої композиції. Це знову були шлягери, один з них, написаний у мінорі, дуже сподобався мені. Спочатку я слухав уважно, та згодом стомився.

Франк помітив, що я хочу чкурнути, аж тоді, коли я став перед ним у пальті і капелюсі.

— Чом не залишаєшся?

— Завтра рано вставати.

— У неділю?

— Узяв додому роботу.

Франк осміхнувся.

— Чудова розвага. Ще кави?

— Як хочеш. — Він налив собі, а я підійшов до вікна і відсунув завіску.

Дощ не вщухав, навпаки — пішов ще дужче. Я змок би під ним до рубця за якихось дві хвилини.

— Моя парасолька, — сказав Франк, — стоїть у ванній.

— Хай собі стоїть, — зауважив я. — Не знаю, чи зможу завтра повернути її тобі.

— Про це потурбується Арчі.

— Зараз? Та він же спить!

— Арчі — і спати? Послухай-но!

За дверима щось лунко засопіло, потім навалилося на дверну ручку, і, коли вона повернулася, до кімнати увірвався Арчі.

Мордою і поставою Арчі дуже скидався на генерального директора; а ще він страждав хворобливим самолюбством: при кожній нашій зустрічі Арчі намагався перекинути мене. Так було і зараз. Арчі майже домігся свого, отож задоволено крутнув хвостом, вірніше, натяком на хвіст. Потім гавкнув, кинувся до дверей і завмер на порозі, зиркаючи на мене.

Арчі, чистокровного боксера, ми використовували для всіляких справ, переважно дрібних і дурних. Щоправда, мали від нього й користь: коли, скажімо, мені потрібна була Франкова парасолька, Арчі проводжав мене до головного виходу з Другої Північної, забирав хазяїнову річ у зуби і повертався додому. Так привчила його Елен.

Тільки-но я відчинив двері, як вітер мало не вирвав їх мені з рук. Десь на даху відірвався шмат бляхи і бився у щось металеве розмірено, як годинник. Чорні хмари мчали небом, обрій на сході починав сіріти. В сутінках сталеві конструкції дебаркадерів і кранів скидалися на велетенське застигле павутиння.

— Краще б тобі залишитися…

Франк стояв у дверях і хапав дрижаки. Усім своїм виглядом показував, що ніяка сила на землі не змусить його вийти.

Я на мить завагався, та Арчі, перелякавшись, що його прогулянка може зірватися, не гаючи часу зник у