Вбивство на 31-му поверсі - Пер Валє

— Шукають.

— А якщо бомбу справді підкладено, вони її знайдуть?

— То досвідчені люди, але часу дуже мало. Вибухівку важко знайти. Практично вона може бути схована де завгодно. Як тільки мої люди щось помітять, то відразу мені повідомлять просто сюди.

— Вони ще мають три чверті години. Єнсен поглянув на годинника.

— Тридцять п'ять хвилин. Але навіть якщо вони знайдуть бомбу, їм потрібен буде певний час, щоб знешкодити її.

— А якщо взагалі немає ніякої бомби?

— То однаково я б радив вивести людей з будинку.

— Навіть за найменшого ризику?

— Так. Покладімо, що погроза може не здійснитися, що нічого не станеться. Та, на жаль, відомі й протилежні приклади.

— Звідки?

— З історії криміналістики.

Єнсен заклав руки за спину й гойднувся на передках.

— Така моя думка як фахівця, — сказав він. Видавець зміряв його довгим поглядом.

— За яку суму ви могли б змінити свою думку? — спитав він.

Єнсен здивовано глянув на нього. Видавець, мабуть, скорився долі.

— Звичайно, я пожартував, — понуро буркнув він.

Він спустив ноги з билець, повернув крісло назад, поклав руки перед собою на стіл і сперся чолом на стиснутий лівий кулак. Тоді враз випростався.

— Треба порадитися з моїм кузеном, — заявив він і натиснув кнопку внутрішнього телефону.

Єнсен помітив час: 13.27.

Чоловік у шовковій краватці нечутно рушив з місця, опинився поруч з Єнсеном і зашепотів:

— З шефом, з самим шефом, шефо'м цілого тресту, головою концерну.

Видавець щось промимрив у трубку і, почувши шепіт, холодно глянув на них. Тоді натис іншу кнопку, нахилився до мікрофона і сказав діловито й швидко:

— Директор будинку? Вирахуйте, скільки часу забере пожежна тривога. Разом із швидкісною евакуацією. Даю вам три хвилини. Доповісте просто мені.

До кімнати зайшов шеф. Він був такий самий русявий, як і його кузен, але років на десять старший. Обличчя в нього було спокійне, вродливе й поважне, плечі широкі, постава рівна. Одягнений він був у брунатний костюм, простий, але вишуканий. Коли він озвався, голос у нього виявився низький і приглушений.

— Скільки років тій новенькій? — неуважно спитав він, ледь помітно, наче з великої ласки, кивнувши на двері.

— Шістнадцять, — відповів його кузен.

— Ага.

Директор видавництва відступив до шафи. Здавалося, він аж зіп'явся навшпиньки, хоч стояв цілою ступнею.

— Це чоловік з поліції,— сказав видавець. — Його люди шукають, але нічого не знайшли. Він каже, що треба евакуювати будинок.

Шеф підійшов до вікна, подивився, помовчав.

— Уже весна, — мовив він. — Ох, як гарно!

У кімнаті запала тиша. Єнсен поглянув на годинника: 13.29.

— Переженіть наші машини, — сказав шеф краєчком рота.

Директор кинувся до дверей.

— Вони стоять коло самої стіни, — лагідно додав шеф. — Ох, як гарно!

Ще тридцять секунд тиші.

Почулося деркотіння, і на апараті внутрішнього телефону блимнула лампочка.

— Слухаю, — сказав видавець.

— Вісімнадцять — двадцять хвилин, якщо використати сходи, безперервні й швидкісні ліфти.

— Усе враховано?

— Усе, крім тридцять першого.

— А з… Спеціальним відділом?

— Далеко довше. — Голос в апараті трохи прив'яв. — Кручені сходи дуже вузькі.

— Я знаю.

Клацнула кнопка. Мовчанка. 13.31.

Єнсен підійшов до одного з вікон. Далеко внизу він побачив майданчик, де стояли машини, й широку, на шість рядів, рівну вулицю, тепер зовсім порожню. Побачив також, що його люди перекрили рух, поставивши жовті стовпці десь за чотириста метрів від будинку, й що один поліцай завертав машини в бічну вулицю. Хоч відстань була чимала, Єнсен чітко бачив зелену форму поліцая і білу паличку, якою той орудував, спрямовуючи вбік машини.

З майданчика рушило дві дуже великі чорні машини. Вони від'їхали трохи далі в південному напрямку, а за ними назирці ще одна, біла, певне, директорова.

Сам він устиг вернутися до кімнати й стояв тепер коло стіни. Усмішка в нього була тривожна, а голова похилена під тягарем турбот.

— Скільки в будинку поверхів? — спитав Єнсен.

— Тридцять над поверхнею, — відповів видавець.— 1 чотири під землею. Ми звичайно рахуємо тридцять.

— Мені вчулося, ніби ви згадували про тридцять перший?

— То з неуважності.

— А скільки у вас службовців?

— Тут? У Домі?

— Так.

— Чотири тисячі сто в головному корпусі і близько двох тисяч у бічних.

— Отже, разом понад шість тисяч?

— Так.

— Я наполягаю на їхній евакуації.

Мовчанка. Видавець крутнувся на кріслі навколо його осі. Шеф стояв, заклавши руки в кишені, й дивився надвір. Нарешті він повільно повернувся до Єнсена. Його обличчя з правильними рисами було дуже поважне.

— Ви справді вважаєте, що в будинок закладено бомбу?

— У кожному разі треба враховувати таку можливість.

— Ви комісар поліції?

— Так.

— У вашій практиці були вже такі випадки? Єнсен хвилину подумав.

— Цей випадок особливий. Але досвід показує, що погрози, які містяться в анонімних листах, на вісімдесят відсотків справджуються чи принаймні спираються на факти.

— Це доведено статистикою?

— Так.

— Ви знаєте, скільки нам коштуватиме евакуація?

— Знаю.

— Наше підприємство вже тридцять років бореться з економічними труднощами. Збитки ростуть рік у рік. На жаль, це теж доведено статистикою. І тільки завдяки великій особистій жертовності нам щастить далі провадити свою справу.

Голос його прибрав нового відтінку — гіркого й жалісливого.

Єнсен нічого не сказав. Було вже 13.34.