Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

- Хвостом собачим! - дуетом вигукнули ми з чоловіком і розреготалися. - Дурень народився.

- А що, він і справді загубився, отой міністр? Це що - в совєцькі часи було, либонь? Бо я й не чула… якби в наші, то вже б телебачення тринділо б про це з ранку до ночі.

- В совєцькі, доню, в совєцькі. Наші міністри не пропадають, вони тільки власні літаки збивають, а так увесь час на виду. Коло начальства. М-да… так про що я?

- Про те, як міністра вкрали, діду! - нагадали онуки.

- Не вкрали, а сам зник. І то ж не який-небудь просто міністр, а міністр оборони, маршал, двічі герой, два метри зросту без кашкета, сто п’ятдесят кіло живої ваги плюс півпуда з’їденого і випитого за один раз!

- Либонь, Якубовський, - виявив свою ерудицію Шериф.

- Прісь їй бо, не пам’ятаю. Та яка різниця? Одне слово - маньоври були у нас у області. Війська нагнали, як під Берлін у сорок п’ятому. Навіть Брежнєва чекали, але він чомусь не приїхав. А для маршала спеціальний поїзд підкотили на наш полустаночок. І з вагоном-рестораном, між іншим. А він, дарма, що маршал і герой, і в політбюро в члєнах, а людина проста. Нащо мені, каже, ваші ресторани, давайте он у тому садочку накриємо на плащ-палатці. Як у мого покійного тата в дитинстві, царствіє йому небеснеє.

- І що, так і накрили? Члену політбюро - на травичці під грушею? - не повірила я, а свекор образився.

- Доцю, він же не простий члєн, а воєнний. А в армії як кажуть? Наказ начальника - закон для підлеглого. Скаже посеред болота накрити - накриють. Одне слово, випили, додали, закусили, добавку попросили…

- А коротше можна? - це знову свекруха з кухні, - Бо як через твою “Війну і мир” мої деруни охолонуть, то їх не ти, а Бровко їстиме.

- Зара буде! Так ото ж - за якийсь час прикрутило міністра збігати туди, куди навіть президенти пішки ходять. А об’єкт за хатою був старенький, на одне, я звиняюсь, очко. І підлога не на півтора центнери розрахована. Ну і… проломився маршал.

- Втопився? - жахнулася я.

- Не зовсім. Ноги і тулуб унизу, в оцьому самому… а він на ліктях висить і мовчить.

- Як то мовчить?

- А так. Бо хоч ви з Павлушею і лаєте совєцьку владу, але тоді гордість у людей була. Не стане ж вам маршал Радянського Союзу, котрий брав рейхстаг, кричати на всі Старі Коровинці: “Рятуйте, в гівні тону!”

Онуки, котрі в чеканні вечері попивали “Живчик”, уявили собі змальовану дідом картину і пирхнули з повними ротами. В усі боки полетіли бризки. А свекруха на кухні чимось демонстративно грюкнула, бо дуже не любила отаких “застільних” розмов. Свекор натяк зрозумів одразу.

- Подаю скорочено. Тривогу здійняли негайно, все навколо обдивилися, навіть на горища залізли, а в нужник зазирнути якось не здогадалися. Бігають, як ті… навколо. Вже збиралися нагору доповідати, аж тут якийсь ад’ютантик підскочив до тієї будочки по малій потребі. А вже темно, то він всередину і не глянув і навіть не зайшов. Двері розчинив і з порогу дзюрить. Аж тут раптом хтось, як з-під землі, командирським таким голосом:

- Доложіться!

Ад’ютантик злякано, але за статутом:

- Старший лейтенант такий-то!…

А командирський голос йому:

- Зміни азимут струменю, салаго! Тут міністр оборони СРСР!

Реготали всі. І сам оповідач, і свекруха, котра не раз чула цю байку, і ми з Павлом, і діти. Один тільки Шериф раптом спохмурнів і рвонув до дверей з криком:

- Сестричко, Павле, де у вас ліхтарик? Бо в моєму акумулятор сів…

Я перехопила його за рукав уже коло порогу:

- Ти куди?

- Відпрацьовувати версію “сортир”. Треба зараз бігти, перевірити…

- Сядь! - гарикнув свекор. - Щоб тебе бігунка вхопила! Випий, поїж і відіспись. Оте, вибачайте, депутатське лайно, на відміну від маршала, гордості не має. Якби воно в сортир провалилося, то верещало би так, що в райцентрі почули б.

- Чим же все закінчилося? - це вже Павло мій. Не любить, коли не всі крапки над “і” розставлені.

- Ну чим, чим… Ад’ютант решту струменя собі в галіфе пустив. Потім гукнули солдатиків, вони будочку розмели, маршала висмикнули, підігнали пожежну машину, обмили зі шланга, переодягли в сухе - і в спальний вагон. І знаєте, він найбільше радів, що перед тим, як за хату піти, мундир з усіма нагородами зняв і на кущика повісив. Міністр, каже, може бовтатись у лайні. Навіть якщо він міністр оборони. Зрештою, служба у нього така. А от Герой Радянського Союзу - ніколи!

- А будка, котру розмели?

- Яка будка? А, ця, котора?… Поставили нову. Коштом міністерства оборони. Я ж кажу - люди гордість мали. Не те, що тепер.

- Знаю я вашу гордість! - то вже свекруха з порогу кухні, - Сидиш у лайні - то не цвірінькай. От і процвірінькали державу.

Подальша дискусія набула такого напряму, що я швиденько спровадила дітей спати на вишках у сіні. Єдине, що запам’яталося, як уже зовсім натомлений суперечкою і вечерею свекор сказав на прощання: