Пригоди Клима Кошового - Андрій Кокотюха

– Інтригує, – посміхнувся Клим, ховаючи гроші в кишеню. – Навіть не персона пані Магди, а можливість покласти щось на зуб. Вибору в мене нема. Ведіть, пане Шацький.

Лікар поцмокав губами.

– Знаєте, ми з вами за короткий час пережили багато несправедливого. Нас позбавили волі, що є цілком неприпустимо для невинної людини. Тому, виходить, між нами має встановитися тісніший зв’язок. Більш довірливий.

– Мабуть, – промовив Кошовий обережно. – А… ви до чого це зараз…

– До того, молодий чоловіче: пропоную віднині перестати панькатися. Можете називати мене просто Шацький. Або – просто Йозеф. Ціную вашу русинську шляхетність, але краще зі мною без церемоній. Згода?

Клим мовчки потис простягнуту руку.

Йшли пішки.

Кошовий спершу хотів говорити далі, надто багато питань набралося до несподіваного провідника й навіть рятівника. Уже зрозумів: цей єврей не такий простий чоловік, яким виглядає або хоче здаватися. Знає досить багато, і джерела таких знань, як відчував Клим, довго лишатимуться для нього загадкою. Щось підказувало: поки не визначився сам із найближчим майбуттям, доведеться триматися Шацького, хоче він того чи ні. Сам же Йозеф вочевидь тішився зі своєї місії, з чого напрошувався дивний висновок: зубному лікареві, котрий усім себе вихваляє, менш за все кортить лікувати зуби. Принаймні порпатися щодня в чужих ротах – не зовсім те, чому Шацький бажав би присвятити все своє активне життя чи бодай більшу його частину.

Та незабаром після того як рушили, всяке бажання балакати на ходу зникло. Від самого ранку Клим пережив у незнайомому, зовсім чужому місті стільки подій, що вже мимоволі вважав себе його частиною – до того моменту, поки Йозеф не повів його за собою неширокими крученими вулицями. Кошовий знову розгубився, хоч мав поводиря: зрозумів – лишившись сам, ніколи б не вибрався з місця, яке вже охрестив величезним мурованим лабіринтом. Відчуття безпорадності множилося ще й від того, що старе місто жило. Цими вулицями спокійно ходили люди. Хтось спішив у справах, хтось – просто гуляв, але всі перехожі почувалися вільно, мов у себе вдома.

Власне, вдома вони й були. Климові голова йшла обертом від того, що він тут на багато кварталів, як не на цілий Львів, один такий. Дорослий, з вищою освітою, грамотний – і все одно немов дитина, викинута з човна посеред ставка на глибокому місці. Хочеш випливти – вчися. Нема сил гребтися, є бажання тонути – Бога ради. Тутешній народ повний поваги до себе, впевнений у власних силах, ще й трошки пихатий.

Принаймні таким було перше Климове враження.

Якби не страх заблукати, опинитися в безвиході серед сірих кам’яних стін та необхідність принижено просити допомоги, подібний розпач не пройняв би Кошового. Тим більше, що навіть у казематах «Косого капоніра» він почувався спокійніше: про в’язня знають, його долю так чи інакше вирішать, а отже, сиди й покірно чекай, коли тікати нема жодного бажання. Зараз, знаходячись на волі, Клим не до кінця почувався захищеним.

Ось чому він замовк, рухаючись у фарватері Шацького, боячись загубити провідника й по ходу намагаючись зафіксувати назву кожної вулиці, кожен поворот, закріпити у пам’яті весь маршрут. Зосередившись на цьому, занурившись у пізнання міста по саму маківку, Кошовий вирішив поки не відволікати себе розмовами – потрібними, корисними й цікавими, але в цей момент – зайвими.

Зі свого боку, Йозеф теж не намагався підтримувати розмову. Удавана безпечність на короткий час зникла, він думав про своє, що не заважало йому чудово орієнтуватися у вулицях, вуличках та провулках, якими він вів свого гостя. Лише коли виринули після чергового повороту на проспект, Кошовий зрозумів: насправді йшли вони не так довго, як йому здалося. Навпаки, Шацький вивів свого супутника на центральну частину Львова шляхом коротшим, ніж зазвичай. Повз них саме продзеленчав по рейках трамвайний вагон, а коли від’їхав, Йозеф показав на широкий бульвар, який відкрився Климовим очам.

– Прошу знайомитися, ви в серці Львова. Гетьманські Вали, так тут кажуть. Я ще застав час, коли на місці бульвару текла Полтва.

– Річка?

– Колись судна по ній плавали, – кивнув Шацький. – А вже двадцять років вона як Стікс, під землею. Хіба не веде в царство мертвих, хоча хто знає, я ручатися за це не беруся. Містяни скаржилися: мухи, комашня, як вийде з берегів – багнюка з намулом, брички вгрузали, панни з панянками бруднили сукні. Тому й сховали. – Він легенько постукав себе по грудях. – Сам бачив, на моїх очах робилося. А нині мій старший син навіть не уявляє, що колись ось ці вулиці були двома берегами. Нам отуди, ми майже прийшли. Вже недовго.

Рука Шацького показала в бік величної, не стільки святкової, скільки урочистої будівлі, в якій Клим безпомильно вгадав театр.

– Опера, – ніби прочитав його думки Йозеф. – Закриває собою передмістя. Злі язики кажуть, Оперу навмисне так звели, аби гарне кидалося в очі, а те, що далі, ніхто не бачив.

– Так страшно? – спробував пожартувати Кошовий, сам не розуміючи до пуття, із чого.

– За нею передмістя. Живе переважно єврейська голота, хоч там найбільші й найдешевші місцеві базари, – пояснив Шацький без тіні посмішки. – Мали б жити заможніші люди. Бо гендлюють, усе куплять і все продадуть. Ніби при грошах. Тільки все воно чомусь – не багато корон, а багато крейцарів. Мабуть, так виглядає в Кракідалах жидівське щастя. Хоча є місця, де те щастя виглядає інакше. – Мовивши так, Йозеф тут же виставив перед собою великі руки долонями вперед, ніби захищаючись, швиденько зацокотів: – Тільки Боже збав, аби хтось та й жалівся! Маємо таку долю, на яку заслужили. І радіємо, що Бог посилає те, що маємо, і за це можна годувати родину.

Разом обірвавши тему, котра напевне була для нього не надто приємною, Шацький рушив у бік Оперного. Климові не лишилося нічого, як дибати за ним.

Обійшовши театральну будівлю та зайшовши їй у тил, вони майже відразу опинилися в місці, де життя не виглядало аж таким спокійним і розважливим, як за її фасадом. Побачивши перед собою вируючий, по-базарному галасливий людський мурашник, Кошовий на мить зупинився.

Боязнь заплутатися у лабіринті середмістя змінилася ще більшим страхом загубитися тут, у юрбі. Бо здавалося: тут усі продають усе, й зараз вир базарувальників затягне до себе, остаточно збивши з пантелику. Здебільшого – євреї, переважно чоловіки, молоді й не дуже, пейсаті, бородаті, не завжди охайні, зате всі як один меткі, наввипередки закликали покупців