Замах на бродягу - Жорж Сіменон
Професор навіть не намагався відвести очей, і дивна річ: здавалося не Мегре вивчав бродягу, а бродяга вивчав Мегре.
Це так бентежило комісара, що він відчув необхідність відрекомендуватися.
— Моє прізвище Мегре… Комісар з Управління карного розшуку… Я намагаюся з'ясувати, що з вами сталося… Я розмовляв із річниками, які вас врятували, а також бачився з вашою дочкою та дружиною….
Його обличчя залишалося незворушним, але в очах майнула ледве вловима тінь іронії.
— Вам важко розмовляти?
Комісар марно чекав, що він зараз кивне головою чи примружить повіки. Здавалось, бродяга навіть не чув запитання.
— Ви усвідомлюєте, що з вами розмовляють?
Ще б пак! Мегре був певний, що він не помиляється. Келлер не тільки усвідомлював, що з ним розмовляють, а й розумів кожен нюанс того, що говорив комісар.
— Вам неприємно, що я допитую вас у присутності стількох свідків?
І, немов виправдовуючись, почав пояснювати:
— Звичайно, я б теж не заперечував проти окремої палати… Та, на жаль, це пов'язано з великими адміністративними труднощами… Ми не маємо змоги оплатити окрему палату…
Як не дивно, але все було б значно простіше, коли б Професор був убивцею чи хоча б запідозреним у вбивстві.
Тоді б йому не відмовили в окремій палаті. Кошторис не передбачав нічого подібного лише для жертви.
— Я буду змушений запросити сюди вашу дружину… для офіційного встановлення вашої особи… Звичайно, це лише формальності… Ви не заперечуєте проти зустрічі з нею.
Губи ледь здригнулися, але він не зронив жодного звука. На обличчі не було ні гримаси, ні усмішки.
— З вашого дозволу вона відвідає вас сьогодні.
Професор не заперечував, і Мегре міг дозволити собі перепочинок. Він мало не задихався в палаті, просякнутій запахом медикаментів та хвороб.
— Я можу подзвонити? — звернувся він згодом до старшої медсестри.
— Ви ще довго збираєтесь його мучити?
— Його повинна опізнати дружина… Це займе всього кілька хвилин…
Ось про що, в загальних рисах, він розповів пані Мегре під час обіду, сидячи біля відчиненого вікна.
— Мадам Келлер якраз була вдома і пообіцяла прийти негайно. Я домовився, щоб її не затримували внизу, і ви йшов до коридора покурити… Тут до мене підійшов Маньєн.
Вони зупинилися біля вікна, що виходило на подвір'я і комісар запитав:
. — Отже, ви теж гадаєте, що зараз він уже при свідомості?
— Цілком можливо… Допіру, під час огляду, мені здалося, що він усе розуміє… Та як лікар я ще не можу заявити, про це категорично… Дехто гадає, що ми не можемо помилятися і повинні на все дати відповідь. Але ж насправді ми найчастіше просуваємося навпомацки… Я просив невропатолога оглянути його сьогодні.
— А чи не важко було б перевести його до окремої палати?
— Не тільки важко, а неможливо… Всюди переповнено. На кількох поверхах ліжка стоять просто в коридорах. Хіба що перевести його до приватної клініки…
— Треба буде запропонувати це його дружині…
— Ви гадаєте, що він на це погодився б?
Це було малоймовірно. Келлер відмовився від затишної домівки і пішов жити під мостами не для того, щоб потім у безпорадному стані перейти на утримання дружини.
Немов у відповідь на його думку з ліфта вийшла сама пані Келлер і почала спантеличено озиратися навкруги. Комісар поспішив їй назустріч.
— Ну, як він?
В її голосі не можна було вловити ні занепокоєння, ні хвилювання. Відчувалося, що вона почувала себе тут не на місці і хотіла якнайшвидше опинитися знову в своїх апартаментах на острові Сен-Луї, серед своїх папуг.
— Мовчить.
— Він опритомнів?
— Думаю, що так, але в мене немає доказів…
— Я мушу з ним говорити?
Мегре пропустив її вперед — всі хворі витріщилися на неї, поки вона ступала по начищеному паркету. А пані Келлер шукала очима чоловіка, потім рішуче попрямувала до п'ятого ліжка і зупинилася за два кроки від хворого, неначе ще не вирішила, як їй краще триматися.
Келлер дивився на неї усе тим же байдужим поглядом.
Вона була в елегантному бежевому костюмі й модному капелюшку, і тонкий аромат парфумів дивно контрастував з терпкими запахами палати.
— Ви його впізнаєте?
— Так, це він… Він дуже змінився, але це він…
Настала ще одна болісна для всіх пауза. Пані Келлер нарешті наважилася ступити кілька кроків, що відділяли ї від хворого, і, знервовано клацаючи замком сумочки, промовила:
— Це я, Франсуа… Я завжди знала, що рано чи пізно мені доведеться побачити тебе в такому сумному становищі… Сподіваюсь, ти незабаром одужаєш… Я хотіла б тобі допомогти…
Про що він зараз думав, так незворушно дивлячись на неї? Вже цілих вісімнадцять років він жив у іншому світі, намагаючись втекти й сховатися від свого минулого. І от воно знову постало перед ним.
На його обличчі марно було шукати слідів гіркоти. Він раптом одірвав погляд від своєї колишньої дружини і трохи повернув голову, щоб упевнитися, що комісар ще тут.
— Я міг би заприсягтися, що він просив мене скінчити цю очну ставку.
— Ти говориш так, неначе давно його знаєш, — спробувала заперечити пані Мегре.
Та чи було це далеким від істини? Звичайно, Мегре ніколи раніше не зустрічав Франсуа Келлера особисто, але скільки подібних на нього людей встигли висповідатися за ці тридцять років у тиші його кабінету? Певна річ, точнісінько такого випадку в нього не було, та людські проблеми залишалися сталими й загалом однаковими.
— Пані Келлер не дуже наполягала, щоб їй дозволили залишитися, — зауважив комісар. — Перед тим, як піти, вона вже хотіла відкрити сумку і дістати гроші. На щастя, вона вчасно передумала…
