Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– Скоро й ложка розчиниться, – «штурхонув» замріяного «робота» Бондаренко.
Лисиця одразу став одним. Швидко й безболісно. Без головредових надсузиль. І медичного втручання.
– Кажу… – почав було «шеф», але професор одразу відповів:
– Не хвилюйся, куплю нову. Срібну. Вовкулаки мають здатність не закінчуватися. Та й інша нечисть теж.
– Про що задумався? – знову прочитав по очах головред.
– Про очі, – замучено відповів Лисиця.
– Якоїсь красуні чи…
– Чи.
– Гм… Це правильно, – аж зрадів Бондаренко. – А в Донецьку давно був?
– Правду кажучи, ніколи, – несподівано прозрів Богдан.
– Ого. Тоді все за нас. «Розширюємо географію» твоїх поїздок. А то закордони вздовж і впоперек по кілька разів, а вдома…
– Ну, раз треба, – вдарив по колінах професор і підвівся, – значить, будемо. Тільки дзвіночок зроблю.
Дістав мобільного. Набрав Кодаковського. Той радо привітався. Лисиця без підготовки запитав:
– Євгене Миколайовичу, а що тобі підказує ситуація з виколотими очима у вбитого?
– А ти вже за той донецький випадок учепився? – Кодаковський ніби підслухав усе. Чи, може, й справді нажучив кабінет жучками?
– Не треба було? – штовхнув полковника на слизьке.
– Чому ж? – залишився на твердому той. – Твоя тема. Не крадіжка ж із сусідського балкону. І не приклад із підручника криміналістики. Тебе ж таке не «заводить»…
– Не «заводить», – погодився Лисиця. – Це точно.
– Гаразд. Тоді вмощуйся зручненько та слухай уважненько, – перетворився на «діда Панаса» офіцер. – Році в 90-му завівся був у Києві сексуальний маніяк. Він ґвалтував, убивав і виколював очі. Думав, що в очах жертв може залишитися його відображення.
– З фотоапаратом сплутав? – спробував пожартувати Богдан. Вийшло не дуже.
– Мабуть… – пропустив повз увагу Кодаковський. – Він, до речі, з підмосковної Балашихи родом. На прізвище нібито Кузнєцов чи Ковальов. Із кузнею пов’язане. Служив неподалік Києва. І вирішив тут гульнути так криваво. А потім дременув до Москви. І «фестивалив» уже там. Піймали його потім…
– А-а-а… – завів монотонну платівку професор, але не надовго. – Пригадую-пригадую. Щось тоді про це бабусі під парадними гомоніли.
– Отож… Не щастило кавалерові в коханні. А, видно, дуже хотілося. От і переступив. Звіром став. Майже вовкулакою. А! Тобі ж до них не звикати. Ще історія з тими вбивствами жінок не вщухла[2]. Молодець ти… Мені б таких слідаків…
– Я ж уже казав, – став «у третю позицію» Лисиця, – волю не міняю ні на що. Навіть на погони генеральські… А, до речі, коли вже тебе ощасливлять?
– Ти, Богдане, як дитина мала, – аж образився полковник. – Чудово ж кумекаєш, що посада в мене полковницька. Звідки ж «генералу» взятися?
– А нібито всі генерали лише за посади зірок щасливих нахапали…
– Не всі. Але… Немає стільки грошей. Та й зв’язків таких «у верхах»… А хіба я полковником не гожий?
– Та гожий, звісно, але…
– Отож-бо й воно, що «але»… – перейшов на серйозність Кодаковський. – А що там про донецький випадок уже нанюхав?
– Поки нічого. Ще не нюхав. – Лисиця ледь усміхнувся. – Тільки принюхуюсь.
– Думаєш, що схожий з «кузнецовськими»?
– Хтозна. Це поки єдине, що я можу поставити поряд.
– Івасюка ж теж знайшли з виколотими очима. Казали так. Я справи не бачив. Якщо хочеш, можу запрягти моїх орлів. Хай прошерстять архіви. Може, щось, десь, колись… Тільки з тебе пляшка.
– Та нема питань, – зрадів Лисиця. – Буде й дві. Ще й закусь. Аби лиш допомогли… «Око – дивитися». Може, причина в цьому? Ніби логічно.
– Ванґа, правда, й без очей бачила, – «штрикнув» логікою Кодаковський.
– Гм… Це точно, – погодився задумливо Богдан. – А може – ритуал який сатанинський? Цієї чортівні ж зараз повно.
– Усе може бути, – обережно мовив офіцер. – Особливо ж – коли тикаєш пальцем у небо. Без фактів це шикарне спалювання часу. Правда, результатів – як мишачих сліз. А! Згадав! Он років п’ять тому на Єреванській таке було… Жінці-слідчому підкинули в сумці голову її викраденого перед цим чоловіка з відрізаним язиком і виколотими очима. Кажуть, то була помста за розслідування справи про чорних трансплантологів. Ось так.
– Ого! Багато-таки може людина. І дивувати не перестає.
– Думаю, й не перестане, – сумно сказав полковник. – Є в душі нашій темній іще стільки всього, що не одному розумнику очкастому роботи вистачить. На ціле життя.
– Влучно, – мовив професор. – Ти, як завжди, мудрий.
– Не перехвали.
– Не буду. Ти ж мені ще потрібен.
– Здогадувався я, – почав удавано плакати Трев[3], – що ти через меркантильність свою зі мною якшаєшся… Але думав, що помилявся. А тепер…
– Актором, Євгене Миколайовичу, ти завжди був поганим. Казала ж колись незабутня Римма Леопольдівна, що талантів тобі відважено небагато, але юристом станеш непоганим.
– Помилилася мудра бабуся, – перестав удавати комедіанта Кодаковський. – Я став міліціонером.
– Та я в курсі. Але – непоганим.
– Непоганих міліціонерів не буває. Є просто міліціонери. І погані міліціонери. Все. Я сказав.
– О’кей. Не сперечатимусь… А я в Донецьк зібрався.
– Я так і думав. Де не посій, там і вродишся.
– Ти теж не перехвали.
– Ха! Тебе цим не зіпсуєш. Стиглий гарбуз. Із твердою скоринкою. Але перед поїздкою – забіжи. Деякі контактики підкину. Є там у мене знайомі…
– Обов’язково.
– Ну, бувай.
– Буватиму. Ти теж. Хай здоровиться.
Лисиця заховав мобільного до чорної сумки. Із написом «ARMANI». Стильний, «метросексуал».
– Оформляти відрядження? – крізь усмішку подивився на Богдана Бондаренко.
– А ще які варіанти? – втупився у «шефа» професор.
– Одружитися з бухгалтером.
– Тільки відрядження, – закрутив головою Лисиця. – Якби ж він хоч жінкою був…
– Гаразд, – потягнувся до трубки головред, – зараз передзвоню, щоб готували документи.
– Дзвони, дуче[4]…
Бондаренко подивився, але нічого не сказав. Навіть не усміхнувся. Думками він летів уже на Схід. Куди має вирушати Лисиця.
Розділ 2. Дарунок маорі
Додому повернувся щасливим власником квитка на завтрашній ранковий «Інтерситі», а також контактів капітана Онищенка О. О. з Петровського РУВС Донецька (підкинув Кодаковський) і донкора «Презумпції» Ігоря Марченка (а це вже «подарунок» від Бондаренка). Проте настрій усе ж таки мав тривожний. Перед дорогою завжди так. Хтозна, як там усе складеться. Поїздочка ж не проста. Чуже далеке місто. Нікого й нічого там не знаєш. Тільки вбивство. Виколоті очі. І таємниця, що стоїть за ними. Гм… «Усе невідоме здається величним»[5]. Хтось дуже мудро сказав. Правильно. А потім, якщо пощастить, коли ввійдеш у це невідоме з головою, – стаєш «щокатим експертом», звертаєшся до нього «на ти». Бо опиняється воно перед тобою – як на долоні. Знімає із себе паранджу, ніби Гюльчатай. Чи, швидше, ти з нього знімаєш. Але то вже таке. Деталі. Зараз же ти – сліпе кошеня. І невідомо, коли прозрієш. Та й чи прозрієш узагалі? І гори треба розсунути на шляху. Хоч і звати тебе не Вернигора…
Помивши яблука, куплені в переході у привітної бабусі, «упорав» їх одразу чотири. Такий собі легкий аперитивчик. Тепер і обідатиметься веселіше. Розправився з котлето-гречкою й салатом із прихопленої вчора на «Колібрісі»[6] городини. Запив зеленим чаєм і вмостився з ноутом на дивані. Можна поворушити звивинами. З «технічною допомогою». До вечора ще далеченько. А потім – у ліжко. Тупо «впасти у сплячку». Правда, без смоктання лапи. Добре виспатися перед дорогою – ідеальний варіант. Завтра ж рано на ноги. І кілька годин «чух-чух».
Татуюваннями до цього не цікавився. Знав, що колись їх робили в основному «на зоні» та в армії. Кустарно. Допотопним способом. І ніяким мистецтвом ніхто не вважав. Але технологізація ввірвалася й сюди, вдихнувши нове життя в забуте майже-мистецтво.
Робити собі ніколи навіть не думав. Не дуже розумів, навіщо це потрібно. Знайомство з тату не йшло далі бачених синіх малюнків на руках у старших чоловіків та імені коханої, наколотого на правиці однокласника. Щоправда, на зміну «Свєті» в його серце прийшла «Оля», а потім і «Таня». Любовний же «артефакт» залишався. І почав створювати для супермачо-героя-коханця деякі проблеми. Тоді він із болем –
