Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

На одинака в лісі завжди чекає вовк.

У кохання, як в пташки, крила,

Пантери ікла, дракона хвіст…

Інколи в ці часи я думаю про горизонт. З горизонтом ви повинні визначитися. Для цього потрібно залишити слід на білому. Можливо, ви скажете, що це проста дія, але кожна дія, яка змінює світ, — героїчна. Чи я просто себе переконав у цьому.

Звичайний ранок. Ще один. Такий, як учора. І як завтра. За ним настане звичайний день. Мабуть, щастя має бути саме таким. Звичайне людське щастя. Просте й банальне, як нова пісняра ще одних «пающіх тр…в». Не вірите? Запитайте у тих, для кого ранок уже ніколи не настане. Ні звичайний. Ні незвичайний. Ніякий…

Та коли подзвонив мобільний, Лисиця зрозумів, що сьогоднішній таки незвичайний. Він у відпустці. Значить — нікому нічого не винен. Тому й дзвонити до нього не треба!

А все ж починалося так чудово: п'ятикілометрова пробіжка, турнік і гантелі. Мокра футболка, ніби суперклеєм, міцно приліпилася до спини. Чергова життєва насолода. Її смачно доповнив зелений «Greenfield». Звична тональність закоханості у Світ. Як завжди…

А думками гасало море. Його професор — чого там применшувати! — заслужив. Тільки ніяк не міг обрати місце. Патріотична «підтримка національного виробника» відправляла куди-небудь у сонячний Крим. Або, як варіант, до Херсонської області. Голос зажирілого космополіта пропонував гайнути до якогось недорогого казкового закордоння Та хай там як, а їхати потрібно. Тому що втомився. Від суворих трудових буднів. Від усюдисущої задухи рідного міста. Від безвідмовного ноутбука…

І ось — дзвінок мобільного. Вторгнення на територію самотнього робінзона. Його «безлюдний острів» — беззаперечні володіння.

Мелодією «вевешної» «Весни» телефон добивав оторопілі рештки професорового розслабону. Дисплей висвічував «Бондаренко».

Лисиця натиснув кнопку:

— Низькоуклінне «алло» тому, хто безстрашно дивиться в обличчя жалюгідним залишкам усього кримінального й жахливого в нашому Прекрасному Світі. І розповідає про них іншим.

— А ти, Богдане, як завжди: у своєму вишуканому стилі? — поставив риторичне питання Бондаренко й відразу ж додав: — Прювіт, пане академіку.

— Здрав будь, боярине, — ввімкнув жартівливу церемоніальність Лисиця.

— Докладу зусиль, — офіційно відреагував журналіст. — Чого й вам бажаю. Тільки з оцінкою нашого світу ти трошки поспішив. Не все таке райдужне й рожеве.

— Це ж треба, — награно здивувався Богдан, — а я, черв'як книжковий, після завершення «справи Никонова» вже почав думати, що настають «утопічні часи».

— Трохи поквапився, — з удаваним жалем сказав журналіст. — Але є й приємні моменти.

— Ну і які ж, крім тепла й сонця?

— По-перше, у нас помінявся головний.

— Це втішає. І як новий?

— О, цей — просто геній журналістики, майстер пера, талановитий до безмежності…

— Вітаю, Сергійку, нарешті. Розгледіли лідерську харизму. І в начальницьке крісло сів гідний претендент. Щиро радий за тебе. Це потрібно відсвяткувати.

— Спасибі. Але святкувати ніколи. Сам розумієш: «відповідальна посада», «нові обов’язки», «пошук оптимізації роботи колективу»… Та й знаю я твоє святкування: знову будеш обпиватися своїм зеленим «Greenfieldoм», а мені — гати по печінці самоналивною системою «горілка-оселедець».

— Так переходь і ти на чай. — Лисиця раптом зрозумів усю глибину сказаного. — Причому — без цукру. Краще з медом.

— Думка приваблива. І вже починає мені подобатися. — У Бондаренка стартувала естафета щирості. — Ох, умієш переконувати, нейролінгвістичний програміст ти наш… Гаразд. Облишмо жарти. Є серйозна розмова. Не телефонна. Так що доведеться тобі трохи розвіятися. У напрямку нашого офісу. Ще пам’ятаєш, де він?

— Там, де й раніше, на Золотоворітській?

— Абсолютно точно. Навпроти СБУ й прикордонників.

— Та й до міської управи МВС — рукою подати, — зі знанням видав Лисиця. — Добре влаштувалися, журналісти-криміналісти.

— Це точно, — погодився новий головред «Презумпції». — Гаразд. Я на місці. Коли зможеш — підтягуйся.