Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко

До того ж той, хто зробив це, працював зовсім не іграшковим мечем.

Оголене тіло жертви, білявої дівчини двадцяти п’яти років, міцно прив’язали до товстенного стовбура дуба; так міцно, що мотузка буквально до м’яса врізалася в шию, живіт і стегна. Груди лишили вільними — лише для того, щоби без перешкод розтяти грудну клітку й видалити з неї серце. І на додачу дівчині бракувало обох очей; самі лише чорні дірки здивовано дивилися в нікуди з нещодавно привабливого лиця.

Одним словом, усе те саме, що й з двома попередніми жертвами.

Слідчий — підстаркуватий сивий вусань на ім’я Віктор Петрович Сазоненко — під’їхав хвилин за п’ятдесят після прибуття самого Пасківа. Їхня співпраця тривала вже більше п’яти років, і досі не було на що нарікати жодній із сторін. Сазоненко практично ніколи не тиснув, не ставив палиці в колеса розслідуванню і міг інколи закрити очі на методи здобуття оперативником деяких доказів чи свідчень, якщо це могло допомогти справі та лежало в більш-менш законній площині. Розумний мужик, коротше. Залишаючись головним, він давав майже повну свободу дій — саме те, що й було необхідно Пасківу для продуктивної роботи. А натомість отримував результат — чи не найвищу кількість розкритих злочинів у райвідділі, де працював Пасків, і, відповідно, найнижчий відсоток призупинених карних справ особисто для себе. Вони не були друзями-нерозлийвода, але цілком могли вважатися — і самі себе вважали — добрими приятелями; принаймні, працювалося їм легко і розуміли вони один одного дуже добре.

Зараз старий теж не збирався грати в Пінкертона чи роздавати чортів, як напевно вчинив би за подібних обставин будь-який інший слідак. Це було ні до чого — відтоді як знайшли перше тіло, група Пасківа працювала на межі можливостей, і слідчий це знав. Але, отримавши друге, вони зрозуміли — далі буде. Бо за ті півтора місяця, що відділяли перше вбивство від другого, справа не просунулася ані на сантиметр. Жодного відбитка. Жодної волосини. Жодного сліду. Жодного свідка. Жодного мотиву. І ніякого зв’язку, окрім того, що всі жертви жіночої статі і що їх однаково позбавили сердець та очей. Вбивця ніяким чином не збирався полегшувати їм роботу.

Пасків проковтнув залишки кави, зім’яв хрусткий стаканчик у кулаці, запхав його в кишеню плаща і покрокував до машини Сазоненка. Ледве вибравшись із салону, той запитав:

— Це те, чого ми боялися, Сергію?

Питання було риторичне; він знав відповідь — тому й приїхав. Пасків кивнув.

— Жодних сумнівів. Фотографи вже закінчили. Гарберг, схоже, теж, — він кивнув у бік судмедексперта, що порпався біля тіла.

— Гаразд, змалюй мені, що тут до чого, — сказав Сазоненко.

Пасків змалював. Жертва, молода жінка на ім’я Сніжана Доброхот, про що _ свідчили знайдені документи, їхала трасою зі Львова. Їхала на зареєстрованій на неї бордовій «ладі», котру знайшли між дерев за триста метрів західніше від тіла. Діставшись повороту на Бартатів, автомобіль чомусь з’їхав з шосе і посунув у самісінький ліс, занурившись достатньо глибоко, аби з узбіччя його ніхто не побачив. У кінці шляху Сніжана й знайшла свою смерть... хоча Пасків дотримувався думки, що це могло статися в машині. А на дерево вішали вже бездиханний труп. Чому? Бо на спинці водійського сидіння і на склі з боку пасажирського знайдені сліди крові, на підлозі між педалями валяються розтрощені сонцезахисні окуляри. Ймовірно, вбивця їхав у машині разом із Сніжаною і саме він сидів за кермом, коли «лада» з’їхала з траси. Скоріше за все, на тому повороті він вивів дівчину з ладу, даруйте за ненавмисний каламбур, скажімо, за допомогою молотка. Якщо патологоанатом знайшов на голові жертви сліди ударів, як на двох попередніх трупах, — це лише остаточно підтвердить серійність. У підсумку можна припустити, що дівчину забив не просто випадковий попутник, а хтось, кого вона знала. І про чиї жахливі наміри не підозрювала до останньої миті.

— Це вже щось, — покивав Сазоненко. Вони підійшли до Гарберга, маленького лисого судмедексперта, який чомусь завжди здавався Пасківу як дві краплі води схожим на Лаврентія Берію. — Я так розумію, Саничу, ніяких сюрпризів не буде? — звернувся до нього.

Лице Гарберга відбивало таку ж беземоційність, як і завжди. Яку б кількість трупів на якій би стадії розкладу він не досліджував — погляд лишався холодним і зосередженим, а вуста тонкими й прямими, як розріз на шкірі.

— Навряд чи, — відказав він із натхненням радіоточки і зідрав гумові рукавички. — Той самий почерк, та сама зброя, та сама акуратність. Абсолютно точно — це справа одних рук. Маємо серійного вбивцю.

— Як щодо слідів ударів? — поцікавився Пасків.

— А як же? На потилиці. Схоже, добряче приклали середнього розміру молотком. Віконце як треба, можна вивчати будову мозку. Якщо їй пощастило, це й стало причиною смерті.

— Зніміть її, — просипів Сазоненко. Гарберг кивнув двом помічникам, і ті заходилися зрізати тіло.

— Що вам ще цікаве розповісти... Очей, як бачите, немає. Як і серця. Він прихопив їх із собою. Ну а решту цікавинок, якщо такі будуть, панове, зможу надати післяобід.

Пасків задумливо дивився на закостеніле в позі злітаючого птаха, із перехрестями багряних рельєфних слідів від мотузки мертве тіло, що його почали загортати в товстий поліетилен. Потім застібка-зіппер над безоким лицем із вищанням зімкнулася і чорний, схожий на гігантського слимака мішок понесли геть.

— З вашого дозволу, — запахнувшись ретельніше в замшеву куртку, Гарберг теж рушив до машини медиків.

— То все кляті фільми, — безнадійно сказав Сазоненко, дивлячись йому вслід. — Раніше такого не було. Є цигарки?

Сергій простягнув слідчому синю пачку «Прими» з фільтром.

— Куди ж без них. Але ти ж ніби кинув?

—