Зневажаючи закон - Ганна Клодзіньська

— Ні, вже зо два дні не заглядав, — відповіла вона. — Нібито захворів… Але хтось казав, — пані Данута перейшла на шепіт, — що він хотів звести на себе руки!

— Він? А чого ж йому бракувало?

— Начебто вплутався в якісь брудні справи.

— Аж не віриться! Ти бач… — Відвідувач швидко зник за дверима.

Казимир доїв пиріжки, випив каву й посміхнувся до куховарки. Потім натяг куртку і з цигаркою в зубах, аби не бентежити зайвий раз відвідувачів, вийшов до машини чорним ходом.

У кімнаті панувала напівтемрява, лише біля дивана горіла маленька лампочка. Тихенько грало радіо. В постелі лежав чоловік, заплющивши очі й стомлено витягши руки вздовж тулуба. Дивлячись на сірі запалі щоки й жахливо непорушне обличчя, можна було подумати, що він уже номер; проте ледь помітний подих свідчив, що чоловік ще живий.

Чоловік навіть не ворухнувся, коли хтось обережно прочинив двері. До кімнати ввійшла медсестра, несучи на таці склянку з чаєм. Вона поставила чай на столик, усипала трохи цукру, вичавила півлимона, пригубила й скривилася.

— Надто гарячий, — прошепотіла вона.

Мабуть, хворий це почув, бо відразу розплющив очі.

— Я принесла чай, — сказала медсестра. — Треба ж чимось запити ліки. Як ви себе почуваєте?

Чоловік не відповів, лише розглядав стіни та меблі, щось пригадуючи. Іноді він зводив брови в болісному здивуванні. Жінка сіла на край дивана.

— Вам уже трохи покращало? — спитала вона. — Зараз дам вам таблетки.

— Чому я лежу? — відповів він запитанням. — І які таблетки?

— Та ви ж хворі. А таблетки прописав лікар.

Чоловік насторожився.

— Хто ви така? Й що тут робите?.. І взагалі, де я?

— Таж у себе вдома! Щоправда, лікар наполягав покласти вас до лікарні, але вона не погодилася.

— Хто — вона?

— Ваша дружина, пані Завадовська… Пані Ірена.

— Немає у мене ніякої дружини! — буркнув він, намагаючись підвестись на лікті, та не зміг — був занадто слабкий.

— Лежіть, будь ласка, спокійно, — стримала вона його. — Ну як можна так недобре говорити про власну дружину? Така люба, добра жіночка, вона так побивалася, коли ви… Ну, та годі про це. Ковтніть оці дві таблетки і випийте чай, — вона простягла ліки, але хворий рвучко відхилив голову.

— Нічого я не прийматиму! Хочу спочатку довідатися, де я й хто мене сюди привіз. І що за Ірена? Моє прізвище… прізвище… — чоловік раптом замовк, на його обличчі з'явився вираз невимовного жаху.

— Заспокойтесь, будь ласка…

Він приголомшено дивився на неї, губи його тремтіли, нарешті він з трудом вимовив:

— Я не знаю як… Я… О боже, хто ж я?!

За дверима пролунали квапливі кроки, ввійшла молода блондинка в халатику, незачесана, бліда, з почервонілими очима. Вона сіла по той бік дивана й узяла хворого за руку, насилу стримуючи сльози.

— Янеку, любий, заспокойся, — прошепотіла вона. — Ти ж удома, в себе, я поруч із тобою, тепер усе буде добре. Ну прошу тебе, прийми ліки, — ти ж хочеш одужати, правда?

Він напружено придивлявся до неї, сердито звів брови й відвернувся.

— Ви лікар? — спитав він. — Це звичайна лікарня чи спеціальна клініка?

— Ти мене не впізнаєш? Я ж Ірена, твоя дружина. Янеку, подивись на мене. Пригадай, благаю тебе! — жалібно схлипнула вона. — Ти мусиш пам'ятати, хто ти й де ти є. Це твій дім, ти лежиш у своїй кімнаті…

— Як ваше прізвище?

— Так, як і твоє, — Завадовська, Янеку!

— Це прізвище я вперше чую. А вас вперше бачу. Я хочу до свого дому! — вигукнув він і заходився рвати на собі піжаму. Жінкам довелося угамовувати хворого, щоб не впав з дивана.

Медсестра невдоволено хитнула головою і підійшла до столика. Шприц, голка одноразового користування, ампули з ліками — все лежало напоготові. Гірше було з хворим, що відбивався з силою, яку годі було в нього підозрювати. Спільними зусиллями, допомагаючи собі й колінами, жінки нарешті його втихомирили. Медсестра загнала голку в м'яз, і рідина повільно витекла. Укол подіяв майже відразу, чоловік стулив повіки й заснув.

— Коли прийде доктор Балицький? — спитала Ірена й зиркнула на стінний годинник: було вже близько півночі.

— Обіцяв, як тільки скінчить ранковий обхід у лікарні, тобто десь годині о десятій — пів на одинадцяту. — Медсестра витирала спітніле обличчя, — А зараз лягайте, тепер він спатиме довго. Я повинна об одинадцятій бути в лікарні. А на вас іще чекає важкий завтрашній день.

Лікар з'явився незабаром після десятої ранку. Він обмінявся з медсестрою кількома словами, й та пішла. Невиспана й знервована Ірена провела його в сусідню кімнату, пригостила кавою й розповіла, що відбувалося вночі.

— Хіба ж він міг отак зненацька втратити пам'ять? — тремтячим голосом спитала вона. — Не впізнає ні мене, ані своєї кімнати. Може, це від тих уколів?

Лікар заперечливо похитав головою. Він був людина немолода й досвідчена, а що найголовніше — ставився до пацієнтів доброзичливо.

— Від уколів ні в якому разі. Але це могло статися, коли він, припустімо, прийняв обезболююче. Трапляється, хоча дуже рідко, що організм саме так реагує на тутокаїн. Та де б він міг узяти це обезболююче? Ви нічого не можете сказати?

— Ні. Хоча… він же хімік і працює в фармацевтичному кооперативі. Може, в них там є той тутокаїн? А що воно таке?

— Якщо пояснювати стисло, — посміхнувся лікар, — то він подібний до новокаїну. Знімає біль. Що ж до побічних проявів, то тутокаїн викликає судоми, притуплює реакції й негативно діє на пам'ять.

— Це минеться?

Жінка наче прикипіла очима до його вуст, вважаючи, мабуть, що медики пророки й не можуть помилитися. «О, якби це було так!» — подумав лікар і відповів, що хвороба повинна пройти,