Позичене обличчя - Петер Аддамс

— Тепер можна відчиняти двері, — звернувся до Гайлен, яка весь час мовчки стежила за ним. Вона простягла руку і штовхнула двері. Вони безшумно відчинилися! Вбивця все продумав — шарніри були свіжозмащені.

За дверима був лаз, невидимий ззовні, бо він зливався із суміжною шахтою димаря. Залізні скоби для спуску і підйому вмуровано в стінки. Девітт вирішив піднятися нагору і досить швидко опинився в темному приміщенні. Промені ліхтарика вихопили з пітьми спершу купу лахміття, потім розбитий ящик, недогарок свічки і багато спалених сірників. Отже, тут хтось ховався. Міцно тримаючись за скоби, Девітт спустився на дно шахти. Гайлен ішла за ним. В підземеллі було вогко, тхнуло цвіллю. Попереду пробивалося бліде світло.

Коли хід лишився позаду, — він був такий низький, що вперед можна було просуватися тільки пригинцем, — Девітт і Гайлен раптом побачили перед собою кам'янистий морський берег. Які трагедії розігрувалися тут у штормові ночі, коли судна розбивались об прибережні скелі, а сухопутні пірати вбивали моряків, яким щастило допливти до берега?! Через хід стягували вони награбоване в маленьку печеру-схованку, а згодом реалізували свою здобич.

Відтоді минули століття. Прибій, як і раніш, гримів об скелі, в тумані пронизливо квилили чайки, час од часу опускаючись на мокре каміння. Але на все це Девітт не звертав більше уваги. Він перенісся думками в минуле й ніби став свідком далеких подій.

Либонь, щось подібне переживала і Гайлен. Після довгого мовчання вона сказала:

— В цій невеличкій бухті, — вона описала рукою півколо, — знайшли собі могилу більше людей, ніж на кілдарському цвинтарі. Страшно уявити, що наші предки були здатні на таке!

— Відтоді спливли століття, — сказав Девітт. — А той, хто вбив обох ваших сестер, живе серед нас.

Через потайний хід вони повернулися в будинок. У вітальні Гайлен підійшла до столу, де лежали картки з написаними Девіттом словами, і стиха прочитала:

— Мати, двері, мародери, ліхтар, артисти, замок, Лайн, іржа.

Девітт подзвонив Клаггу і мовчки вислухав його інформацію. А потім пішов до Фіннігена.

Монастир августинців між Кілдаром і Чезвіком був закритий ще перед першою світовою війною. Тепер там містилася пивоварня, продукція якої експортувалася навіть у Південну Африку. Маєток святої Варвари, що стояв поблизу, клином вгризався в землі августинців. Подейкували, що покійний Скрогг придбав його нечесним шляхом. Решта землі довкола пивоварного заводу й досі належала августинцям, вони здавали її в оренду бідним селянам, стягуючи з них третину всіх прибутків.

Орендна плата була висока, і селяни бідували. Особливо тяжко жилося батькові Фіннігена.

Садиба, яку він орендував, мала вісім моргів, тобто приблизно півгектара. Частина поля була всіяна камінням. На такій землі можна лише сяк-так вирощувати ячмінь. Молока від трьох корів ледве вистачало для власних потреб.

Дім з прибудованими стайнею і сараєм так похилився, що здавалося, от-от завалиться. Кілька вікон було позабивано дошками, шиферний дах абияк полатано бляхою. На подвір'ї бігали худі й обскубані кури.

Біля ґанку Девітт побачив гурт дітей різного віку, вдягнених у лахміття. В кухні ще кілька дітей з'юрмилися довкола ночов з намоченою білизною. Один пацав долонею по воді, інші, на яких падали бризки, голосно вищали. Найменше плакало.

З хатніх сутінок виринула жіноча постать. Кинувшись до дитини, жінка помітила Девітта, випросталась і, взявшись руками в боки, спитала, що йому тут треба. Девітт сказав, що хоче поговорити з її братом. Вона невдоволено відповіла, що брата немає вдома.

Але тут на порозі з'явився високий чолов'яга, затуливши собою весь прямокутник дверей. Його обличчя не можна було розгледіти в напівтемряві, але з перших його слів Девітт збагнув, що перед ним сам Фінніген.

Кімната була захаращена ліжками, посередині стояв стіл. За ним троє бородатих чоловіків грали в карти. Фінніген примостився четвертим і, не запрошуючи Девітта сісти, гримнув на нього:

— Ну, кажіть уже! Чого вам тут треба? Пошпигувати прийшли? Тут нема чого винюхувати! Тут чесні люди, які заробляють чистими руками!

— О'Брайн має намір, якщо, звичайно, не знайде справжнього злочинця, послати вас на шибеницю. І можете бути певні, він це зробить! — Девітт підсунув ногою ослінчика й сів.

— Чого хоче отой гладкий кабан? — В очах Фіннігена блиснула холодна лють. — Мене через Енн і Лайн послати на шибеницю? Це ж просто сміх.

Він гучно засміявся і ударив кулаком по столу, аж склянки задзвеніли.

— Коли свіжий бриз гойдатиме вас на шибениці, навряд чи це буде смішно!

— Ви гадаєте? — Фінніген підвівся і грізно наблизив до Девітта своє неголене підборіддя.

— Безперечно, — запевнив його Девітт. — Єдине, в чому я сумніваюся, — чи вдасться знайти мотузку, яка вас витримає. Мабуть, доведеться взяти дріт.

— Дай йому в пику, — байдуже порадив один з картярів.

— Справді? — прицмокнув язиком Фінніген.

— Не раджу пробувати, — сказав Девітт.

— Мені начхати на твою пораду! — Фінніген розмахнувся.

Але перш ніж його кулак досяг мети, Девітт висмикнув з кишені ліву руку і завдав йому різкого удару в підборіддя. Фінніген витріщив очі від несподіванки, але другий удар тут же звалив його з ніг. Фінніген не робив спроби підвестися.

— Хто б міг подумати?! — він стріпнув головою, обмацав підборіддя і з подивом звернувся до картярів: — Ви таке бачили? У нього в кулаці вибухівка!

Фінніген підвівся, лагідно усміхаючись: він пройнявся повагою до гостя.

— Після такого треба випити по чарці! — Він узяв пляшку зі столу. — Отже, поліцейська каналія хоче пришити мені два трупи? Від нього всього можна сподіватися! Але мене не залякаєш. Я маю не одне, а цілих три алібі. Ось вони сидять усі три. Перше алібі звати О'Келлі, друге — Макгора, а третє — Сідней. Правда, хлопці?

Троє за столом мовчки кивнули.