Замах на бродягу - Жорж Сіменон

Далі комісар видобув із мішка берестову люльку з буком, перев'язаним дротиком.

— А це з лівої кишені, — пояснив Люка. — Вона дещо мокра…

Мегре машинально потяг носом.

— А тютюну немає? — запитав він.

— Кілька недокурків, вони на дні мішка. Од води вони стали справжньою кашею.

Можна було уявити собі, як Професор зупинявся на тротуарі, нагинався над недокурком сигарети, розгортав його і висипав у жменю ще крихітку тютюну. Хоча комісар цього й не виявляв, та йому було приємно довідатися, бродяга курив саме люльку. Ні пані Келлер, ні її донька не сказали йому про цю деталь.

Цвяшки, гвинтики. Навіщо вони могли знадобитися старому, який вже кілька років спав попід мостами, вкриваюсь старими газетами? Очевидно, він машинально поклав їх до кишені, знайшовши десь на звалищі, і завжди носив з собою, як носять талісман.

А втім, коли вже говорити про талісман, то за нього скоріше правили оці три скляні кульки, що відсвічували на сонці всіма кольорами веселки. Комісар взяв одну і якийсь час крутив у руці. Колись у дитинстві він теж любив бавитися такою іграшкою. Чого тільки не віддавали йому за неї сусідські хлопчаки?! Мегре підставив люльку під сонячний промінь і замилувався веселою грою різнобарвних полисків, майже не звертаючи вже уваги на решту Професорового майна: кілька монет та дві злиплі від води асигнації по п'ятдесят франків, знайдених у годинниковій кишені штанів.

— Ти взяв відбитки пальців?

— Звичайно, патроне. Всі хворі в палаті витріщилися на мене. Я був також в архіві, там їх звірили.

— Нічого… Келлер ніколи не мав справи ні з нами, ні правосуддям…

— Він уже прийшов до тями?

— Ні. Щоправда, очі в нього напіврозплющені, але, здається, він нічого не бачить. Дихання важке, з присвистом… Інколи стогне…

Перш ніж податися додому, він ще встиг переглянути поточні справи й підписати кілька паперів. Незважаючи на заклопотаний вираз обличчя, настрій у нього був веселий і безхмарний, подібний до того сонячного паризького дня. Невже лише випадково, виходячи з кабінету, він поклав собі в кишеню одну із скляних кульок? Був вівторок, день запіканки з макаронів. Меню інших днів змінювалося з тижня на тиждень, але невідомо чому щочетверга у Мегре подавали м'ясний бульйон, а щовівторка — макаронну запіканку з дрібно посіченою шинкою чи тонко нарізаними трюфелями.

З того, як блищали очі його дружини, Мегре відразу збагнув, що в неї є для нього новини. Він не поспішав сказати їй, що вже побував у Жаклін Русле та в Келлер.

— Я голодний, як пес.

Він не хотів, щоб макарони з шинкою задубіли через їхню розмову. І лише коли обоє сіли до столу біля відчиненого вікна, за яким пломеніло призахідне сонце, Мегре запитав:

— Що, дзвонила сестра?

— Молодчина! Вона встигла опитати всіх своїх подруг.

Поряд із її тарілкою лежав геть списаний папірець.

— Хочеш знати, що вона сказала?

Далекий приглушений клекіт вулиці сповнював кімнату.

За стіною у сусідів монотонно бубонів телевізор.

— Може, хочеш послухати останні новини?

— Я краще послухаю тебе.

Поки жінка розповідала, він знову грався скляною кулькою, не виймаючи її з кишені.

— Чого ти усміхаєшся?

— Просто так… Я слухаю…

— Насамперед я дізналася, звідки взялося те багатство, що його успадкувала у своєї тітки пані Келлер… Це досить довга історія… Тебе цікавлять подробиці?

Він кивнув. Під зубами смачно хрумтіли макарони.

— Так от, її тітка була доглядальницею в лікарні і до сорока років дівувала…

— Вона жила в Мюлузі?

— Ні, у Страсбурі… Це сестра її матері… Ти слухаєш?

— Умгу…

— В тамтешній лікарні у кожного лікаря кілька приватних палат… Якось перед самою війною їй довелося доглядати за якимось торгівцем брухтом на прізвище Лемке. Уже тоді в нього була погана репутація… Казали, що той потай не гребує й лихварством…

— Вони поженилися?

— Звідки ти знаєш?

Він уже шкодував, що зіпсував їй розповідь.

— Я зрозумів це з виразу твого обличчя.

— Так, він справді на ній оженився… Та слухай далі. Коли почалася війна, він значно розширив свою фірму. Під час окупації активно співробітничав із німцями і нажив чималий капітал… Тобі не набридло?..

— Навпаки, це дуже цікаво… А що з ним сталося після визволення?

— Альзаський комітет руху опору присудив його до страти та конфіскації майна… Але здійснити цей присуд не вдалося… Лемке зник, мов у землю запався… Здається, йому пощастило дістатися до Іспанії, а звідти пароплавом до Аргентіни… Разом із жінкою. Один із мюлузців — хазяїн ткацької фабрики — бачив їх на вулиці в Буенос-Айресі… Ще трохи запіканки?

— Будь ласка… Тільки зі скоринкою…

— Не знаю, чи вони там працювали чи просто подорожували для власної втіхи… Якось по дорозі до Бразілії їхній літак розбився в горах… Екіпаж та всі пасажири гинули… І от, саме тому, що подружжя Лемке загинуло під час повітряної катастрофи, весь спадок дістався не родичам чоловіка, як можна було сподіватися, а пані Келлер… І знаєш чому?

Мегре знизав плечима, хоча насправді він хитрував, знаючи, що не розуміє, в чім справа.

— Виявляється, що, коли чоловік і жінка стають жертвами одного й того ж нещасного випадку, закон вважає, що бодай на кілька секунд, жінка переживає свого чоловіка. На думку лікарів, ми, жінки, живучіші за чоловіків… Таким чином, спадок Лемке дістався спочатку його вдові, а потім її небозі, тобто пані Келлер… Ну, тепер тобі ясно? Вона була дуже вдоволена з себе.

— І от виходить, коли б у Страсбурі якась доглядальниця не вийшла заміж за торгівця брухтом,