Хранителі смерті - Тесс Геррітсен

— Певно. Гадаю, що так.

Джейн знервовано хихотнула.

— Ти такий упевнений, Тріппе, це надихає.

Троє чоловіків стояли і дивились, як вона обережно витягала ще одну цеглину, і ще одну. Не могла не помітити, що детективи позадкували, лишивши її під стіною саму. Утім, попри діру, яку вона розширила, споруда трималася. Зазирнувши всередину, Джейн бачила лише чорноту.

— Кроу, дай свій ліхтарик.

Він передав їй ліхтарик.

Опустившись на коліна, Джейн посвітила в діру. Роздивилася грубу поверхню стіни за кілька метрів попереду. Повільно освітила її, а тоді різко зупинила промінь на ніші в стіні. На обличчі, що дивилося на неї з темряви.

Зойкнувши, вона відсахнулася.

— Що? — стривожився Фрост. — Що ти там побачила?

На мить Джейн відібрало мову. Серце калатало, вона дивилася в діру в цеглі — темне вікно у приміщення, яке зовсім не хотілося досліджувати, не після того, що вона побачила у тінях.

— Ріццолі?

Вона сковтнула.

— Час викликати судмедекспертів.

8

Мора не вперше потрапила до музею Кріспіна.

Кілька років тому, після переїзду до Бостона, вона знайшла його в одному зі списків туристичних атракцій міста. Тож одної холодної січневої неділі увійшла у парадні двері, очікуючи побачити звичний для вихідних натовп туристів, звичних роздратованих батьків, які тягають за собою знуджених дітей. Натомість вона опинилася у порожній будівлі із самотньою літньою жінкою на рецепції, яка взяла з Мори гроші за вхід і далі не звертала на неї уваги. Мора блукала сама похмурими галереями, поміж порохнявих вітрин, повних цікавинок з усього світу, та пожовклих табличок, які, схоже, ціле століття не оновлювалися. Слабка пічка не мог­ла вигнати з будівлі холод, тож пальто й шарф вона не знімала.

За дві години вона вийшла звідти, пригнічена таким досвідом. Цей самотній візит наче символізував той період її життя. Не маючи друзів у новому місті, переживши розлучення, вона стала самотньою блукачкою холодними й похмурими пейзажами, де ніхто не зважав на неї, де про її існування навіть не знали.

Тож до музею Кріспіна вона не поверталася. Аж до сьогодні.

Увійшовши до будинку, вдихнувши запах старості, Мора відчула укол того ж пригнічення. Відколи вона тут була, минуло кілька років, однак пригнічення, яке спіткало її тоді, у січні, знову опустилося на плечі, нагадуючи, що життя не так уже й змінилося. Нехай вона тепер була закохана — все одно блукала сама по неділях. Особливо по неділях.

Однак сьогодні її уваги вимагала робота, тож вона спустилася слідом за Джейн до музейних фондів у підвалі. Детективи уже розширили отвір у стіні настільки, що в нього можна було протис­нутися. Мора затрималася на вході, насупилася, дивлячись на купу цегли.

— Там безпечно? Ви впевнені, що стіна не обвалиться? — спитала вона.

— Зверху стоїть підпір, — пояснила Джейн. — Це мало здаватися цільною стіною, але гадаю, колись тут могли бути двері, що вели до прихованого приміщення.

— Прихованого? З якою метою?

— Щоб зберігати цінності? Складати алкоголь під час сухого закону? Хтозна. Навіть Саймон Кріспін і гадки не має про його призначення.

— Він знав про існування цієї камери?

— Каже, що малим чув оповідки про тунель, який сполучає цей будинок з іншим, через дорогу. Але це приміщення нікуди не веде. — Джейн передала їй ліхтарик і сказала: — Спочатку ви. Я за вами.

Мора схилилася перед отвором. Відчула погляди детективів, які мовчки спостерігали за нею, чекаючи на реакцію. Що б не таїлося в тій камері, воно збентежило їх, і через цю мовчанку судмедекспертка вагалася. Попереду нічого не було видно, але вона знала, що у темряві чатує щось лихе — щось було замкнене тут так довго, що саме повітря стало холодним і згірклим. Мора опустилася на коліна й протиснулася в отвір.

За ним їй саме вистачило місця випростатися. Простягнувши руки вперед, вона нічого не відчула. Тож увімкнула ліхтарик.

На неї дивилася голова без тіла.

Мора шоковано втягнула повітря й відсахнулася, мало не збивши Джейн, яка протиснулася слідом за нею.

— То ви їх побачили, — сказала вона.

— Їх?!

Джейн теж увімкнула ліхтарик.

— Ось одна…

Промінь ліг на лице, яке щойно злякало Мору.

— Тут у нас друга.

Світло перемістилося до другої ніші, яка містила ще одне гротескне висушене обличчя.

— І ось, нарешті, третя.

Джейн спрямувала світло ліхтаря на кам’яний виступ у Мори над головою.

Зморщене обличчя обрамляв водоспад глянсуватого чорного волосся. Вуста були з’єднані грубими швами, що наче прирікали їх на вічне мовчання.

— Скажіть мені, що це не справжні голови, — тихо мовила Ріццолі. — Будь ласка.

Мора сунула руку до кишені, по рукавички. Долоні були холодні й незграбні, і вона вовтузилася в темряві, натягуючи латекс на вогкі пальці. Джейн підсвітила кам’яний виступ, і Мора обережно зняла голову з кам’яної полиці. Голова була бентежно невагома і така компактна, що вміщувалася в долоні. Волосся не було зв’язане, і судмедекспертка здригнулася, коли шовковисті пасма торкнулися руки. «Це не нейлон, а справжнє волосся, — подумала вона. — Людське».

Мора сковтнула.

— Гадаю, це тсантса.

— Що?

— Засушена голова. — Вона глянула на Джейн. — Схоже, справжня.

— Вона ж може бути стара, так? Експонат, який потрапив до музею з Африки?

— Південної Америки.

— Хай так. Вони ж можуть бути частиною колекції?

— Можуть. — Мора подивилася на неї у темряві. — А можуть бути й свіжими.

Музейні працівники дивилися на три тсантси на столі. Яскраві лабораторні лампи безжально освітлювали кожну деталь голів, від пухнастих вій та брів до витонченого плетива бавовняних шнурків, що скріплювали вуста. Дві голови мали довге, вугільно-чорне волосся. Третя була стрижена — це скидалося на жіночу перуку на замалій ляльковій голові. Узагалі голови були такі крихітні, що їх легко було б переплутати з гумовими сувенірами, якби не вочевидь людська текстура вій та брів.

— Я не знаю, що вони робили за стіною, — пробелькотів Саймон. — І як це там опинилося.

— Ця будівля повна загадок, докторко Айлс, — сказала Деббі Дюк. — Щоразу, як ми міняємо проводку чи ремонтуємо щось із сантехніки, підрядники знаходять нові несподіванки. Замуровану кімнату чи коридор без певного призначення.

Вона подивилася через стіл на доктора Робінсона.

— Пригадуєш біду з освітленням минулого місяця? Електрик мусив розвалити половину стіни на третьому поверсі, щоб побачити, як іде проводка. Ніколасе? Ніколасе?

Куратор так пильно вдивлявся у тсантси, що відвів очі від них, тільки вдруге почувши своє ім’я.

— Так, будівля вкрай загадкова, — сказав він. І тихо додав: — Чого ще ми не знайшли за цими стінами?

— То вони справжні? — спитала Джейн. — Це справжні засушені людські голови?

— Справжні, це точно, — відповів Ніколас. — Але є проблема…

— Яка?

— Ми з Джозефіною переглянули усі інвентарні записи, які тільки знайшли. Згідно із записами в журналах надходжень, у музеї справді є тсантси. Вони з’явилися у 1898 році, доктор Стенлі Кріспін привіз їх із верхнього басейну Амазонки. — Він подивився на Саймона. — Гадаю, це ваш дідусь.

Саймон кивнув.

— Я чув, що вони були в колекції. Просто не знав, що з ними сталося.

— Куратор, який працював тут у 1890-х