Замах на бродягу - Жорж Сіменон
«Диявольський розум» належав, звичайно, месьє Жозефу: лише після знайомства з ним Фюмаль почав свій шлях від звичайного середнього ділка до «м'ясного короля».
Нехай за це візьметься прокуратура та фінансова інспекція, якщо це їх зацікавить. Його цікавило лише одне — хто вбив Фюмаля в його кабінеті з упору, в той час, як Ваше мерз на тротуарі пі самим будинком.
Пролунав довгий телефонний дзвінок. Питали його особисто. Дзвонила мадам Гайярден — справжня дружина покійного Роже. Вона хотіла знати подробиці. Якась газета Лазурного узбережжя, де вона перебувала з дітьми;— повідомила, що, вбивши Фюмаля, Гайярден сам застрілився в Пюто.
— Щойно я дзвонила моєму адвокатові. За годину виїжджаю кур'єрським до Парижа. Хочу довести до вашого відома, що у цієї хвойди з вулиці Франсуа Першого немає ніяких прав. Ми з Роже ніколи й не думали розлучатись. Мої документи про шлюб у цілковитому порядку. Фюмаль його обікрав, це безперечно. Мій адвокат доведе це, і, як законна спадкоємиця, я…
Тримаючи трубку біля вуха, Мегре лише зітхав і час од часу бурмотів:
— Так, мадам… Гаразд, мадам… — Нарешті запитав — Скажіть, у вашого чоловіка був «Лугер»?
— Що?
— Та нічого. Він брав участь у минулій війні?
— Його звільнили за станом здоров'я. В нього…
— Байдуже чому. Його часом не вивозили до Німеччини?
— Ні. А що?
— Нічого особливого. Ви ніколи не бачили револьвера в своїй квартирі в Нейї?
— Колись бачила. Але він одніс його до цієї… цієї…
— Дякую вам.
Ця мадам Гайярден свого не оддасть. Вона битиметься, мов та самиця, що захищає своїх малят.
Він увійшов до інспекторської, ковзнув поглядом по присутніх.
— А Де Ляпуент?
— Мабуть, у вбиральні.
Він сів.
— Аєвара й досі нема?
Повернувся Ляпуент і, побачивши комісара, який чекав на нього, густо зашарівся.
— Слухай, хлопче… Вчора вранці, коли ти ввійшов до кабінету Фюмаля… Тільки добре подумай… Штори були спущені чи підняті?
— Вони були так, як ви застали. Я їх не торкався, ї, по-моєму, ніхто інший їх теж не чіпав.
— Отже, підняті?
— Безперечно, можу заприсягтись у цьому. Я навіть помітив у глибині подвір'я гараж з надбудовою…
— Ходи зі мною.
Ведучи слідство, Мегре мав звичку завжди брати з собою когось із інспекторів. Вийшовши на вулицю, комісар і Ляпуент сіли в невеличку чорну поліційну машину, і до самого бульвару Курсель ніхто з них не розтулив рота. Потім вони вийшли, і Мегре натиснув кнопку дзвоника коло дверей. Їм відчинив Віктор, Він був неголений, і комісар подумав, що зараз він більше скидається на браконьєра, ніж на швейцара.
— Інспектор нагорі?
— Так. Йому щойно понесли каву.
— Хто?
— Ноемі.
— Месьє Жозеф спускався?
— Я не бачив.
— Де мадмуазель Луїза?
— Півгодини тому вона була на кухні. Снідала. Не знаю, де вона зараз.
— А Фелікс?
— В гаражі.
Ступивши крок уперед, Мегре справді побачив за вікном шофера, який діловито порався коло машини, немов нічого й не сталося.
— Нотар ще не приходив?
— Я навіть не знав, що він має прийти.
— Я також чекаю судового слідчого. Коли хтось із них прийде, проведіть до кабінету.
— Гаразд, пане комісар.
Хвилину тому в Мегре на язику крутилось якесь запитання, але зараз він ніяк не міг його пригадати. «Коли б щось важливе, то не забув би», — подумав він і заспокоївся.
На другому поверсі вони побачили інспектора Жанена, який чергував тут після півночі. Він теж був неголений і мало не падав, так хотів спати.
— Нічого не трапилось?
— Все спокійно. Щойно приходила секретарка і запитала, чи потрібна вона мені. Я відповів, що ні, і вона пішла. Сказала, що коли питатимуть, то вона у себе в кімнаті.
— Вона заходила до кабінету?
— Так. Але залишалась там не більше хвилини.
— Шухляд вона не висувала?
— По-моєму, ні. Вона вийшла з чимось червоним у руках, хоч увійшла без нічого.
Мегре пригадав, що напередодні Луїза куталась у червоний шарф. Цілком можливо, що вона забула його в одній із кімнат другого поверху.
— А пані Фюмаль?
— Їй понесли сніданок.
— Вона не сходила?
— Я її не бачив.:
— Іди спати. Не забудь до вечора скласти рапорт.
Червоні штори в кабінеті були все ще підняті. Мегре послав Ляпуента розпитати служниць, чи спускали їх взагалі, а сам підійшов до вікна. Просто перед собою, поверхом вище, він побачив відчинене вікно і молоду жінку, яка ворушила губами, немов щось наспівуючи, і прибирала в кімнаті. Комісар упізнав Луїзу Бурже.
Раптом його осяйнула одна думка, і він підійшов до сейфа, що стояв під стіною якраз навпроти вікна. Чи видно його звідти?
Якщо видно… Комісар щодуху кинувся до дверей, збіг по сходах, перебіг через двір, піднявся вужчими сходами і постукав у двері до секретарки.
— Заходьте! — почулося звідти.
На її
