Таргани - Ю. Несбе
— Він приїхав сам? — запитав Харрі.
— Так.
— У його машині теж нікого не було?
Ванг заперечно похитав головою.
— А чому ви так у цьому впевнені? У «мерседеса» тоноване скло, а ви сиділи в холі…
— Зазвичай я виходжу у двір, щоб самому все перевірити. Буває, що хто-небудь бере із собою товариша. Якщо їх двоє, вони мають заплатити за двомісний номер.
— Розумію. Двомісний номер — подвійна ціна?
— Нічого не подвійна. — І Ванг знову вищирив гнилі зуби. — Разом дешевше.
— Що було потім?
— Не знаю. Та людина під’їхала на машині до номера сто двадцять, де тепер і лежить. Номер розташований у глибині патіо, і я мало що міг розгледіти в темряві. Я подзвонив Дім, вона приїхала сюди й стала чекати виклику. Минув деякий час, і тоді я сам послав її в номер клієнта.
— А в кого вдягнулася Дім? У кондуктора трамвая?
— Ні. — І Ванг перегорнув меню, а потім із гордістю показав фото юної всміхненої тайки в короткій сукні зі срібними блискітками й у білих ковзанах. Вона виставила вперед одну ногу, трохи присівши на другій і розвівши руки в боки, наче щойно успішно відкатала програму. На засмаглому обличчі було намальоване руде ластовиння.
— Мається на увазі… — недовірливо вимовив Харрі й прочитав ім’я, що стояло під фотографією.
— Саме так, Тоня Гардінг. Та, котра перемогла інших американок, та сама, красуня. Дім може зобразити її, якщо хочете…
— Ні, дякую, — відповів Харрі.
— Вона дуже популярна. Особливо серед американців. Уміє плакати, коли захочеш.
І Ванг провів вказівним пальцем по її щоках.
— Вона знайшла його в номері на ліжку з ножем у спині. Як це сталося?
— Дім прибігла сюди й сильно кричала.
— Як, прямо на ковзанах?
Ванг докірливо поглянув на Харрі.
— Ковзани надягають, уже знявши труси.
Харрі погодився, що так і правда зручніше, і махнув рукою, запрошуючи китайця продовжувати.
— Мені більше нема чого сказати, пане поліцейський. Ми повернулися в номер й упевнилися, що все так і є, а потім я замкнув двері й подзвонив у поліцію.
— За словами Дім, двері були відчинені, коли вона увійшла в номер. І все-таки, чи були вони відчинені чи просто не замкнені?
Ванг знизав плечима.
— Двері були зачинені, але не замкнені. Це важливо?
— Ніколи не знаєш, що може виявитися важливим. Ви не помітили поблизу від номера кого-небудь ще того вечора?
Ванг похитав головою у відповідь.
— А де у вас книга відвідувачів? — запитав Харрі. Він почав утомлюватися від цієї розмови.
Китаєць скинув очі:
— Немає ніякої книги.
Харрі мовчки дивився на нього.
— Немає ніякої книги, — повторив китаєць. — Навіщо нам вона? Сюди ж ніхто не приходитиме, якщо треба буде реєструватися й повідомляти ім’я та адресу.
— Я не ідіот, Ванге. Ніхто й не думає про реєстрацію, але ви самі, зрозуміло, ведете запис. Так, про всяк випадок. Тут напевно бувають поважні особи, і книга відвідувачів може стати в пригоді, якщо у вас коли-небудь раптом виникнуть проблеми. Чи не так?
Китаєць лупнув очима по-жаб’ячому.
— Облиште, Ванге. Тому, хто не замішаний в убивстві, нема чого боятися. Особливо якщо він не публічна персона. Слово честі. Ну, давайте сюди книгу.
Вона виявилася маленьким блокнотом, і Харрі швидко переглянув сторінки, заповнені густими записами з незрозумілими тайськими позначками.
— Сюди прийде один із поліцейських і зробить копію, — сказав він.
Біля «мерседеса» на нього чекали всі троє. Горіли фари, і на освітленому патіо лежав розкритий кейс.
— Знайшли що-небудь?
— Схоже, у посла були особливі сексуальні пристрасті.
— Знаю. Тоня Гардінг. Я називаю це сексуальним збоченням.
Раптово Харрі застиг перед кейсом. У жовтуватому світлі фар чітко виступили всі деталі на чорно-білій фотографії. Його взяв дрож. Авжеж, він чув про таке, навіть читав рапорти й розмовляв про це з колегами з відділу статевих злочинів, але вперше в житті побачив, як дорослий ґвалтує дитину.
Розділ 8
Вони їхали по Сукхумвіт-роуд, уздовж якої майже впритул стояли тризіркові готелі, розкішні вілли й халупи з дощок і жерсті. Але Харрі нічого не помічав, погляд його втупився в одну точку.
— Рух зараз спокійніший, — сказала Крамлі.
— Еге.
Вона усміхнулася одними губами.
— Вибач, але в Бангкоку ми обговорюємо трафік, як в інших місцях говорять про погоду. Варто пожити тут зовсім недовго, як стає зрозуміло — чому. Погода однакова із січня по травень. Улітку мусони приносять дощі. І тоді ллє три місяці безперестанку. Більше про погоду сказати нічого. Крім того, що в нас спека. Ми повторюємо це одне одному цілий рік, і потім розмова вичерпується сама собою. Отак, чуєш?
— Мм.
– Інша справа транспорт. Він впливає на повсякденне життя в Бангкоку більше, ніж будь-який тайфун. Я ніколи не знаю напевно, о котрій годині дістануся до роботи, коли вранці сідаю в машину: дорога може забрати від сорока хвилин до чотирьох годин. А десять років тому я витрачала на неї двадцять п’ять хвилин.
— Що ж сталося?
— Усе змінюється. Економічне зростання — от що. За останні двадцять років стався економічний бум, і Бангкок перетворився на «зозуленя» Таїланду. Тут є робочі місця, люди приїжджають у місто із сіл. Дедалі більше народу поспішає на роботу вранці, дедалі більше ротів треба нагодувати, дедалі більше вантажів перевезти. Автівок стало більше, а політики тільки обіцяють нам нові дороги й радіють собі, бо це їхній зоряний час.
— Але час і справді непоганий?
— Не те щоб мені не подобалося, що мешканці бамбукових хатин купують собі кольорові телевізори, але все відбувається надто швидко, просто жах. І якщо ти мене запитаєш, то я скажу, що зростання заради самого зростання — це логіка ракової пухлини. Скажу більше: я навіть радію, що торік ми зайшли в глухий кут. А після девальвації валюти наша економіка немовби опинилася в морозильній камері. І це вже помітно з дорожнього руху.
— Тобто раніше на дорогах було ще гірше, ніж тепер?
— О, так. Дивися…
І Крамлі вказала пальцем на гігантський паркінг, де стояли сотні бетономішалок.
— Торік ця стоянка була майже
