Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

Глава 3

– "Мені відомо, що ти зробив п'ятнадцять років тому. Інші вже призналися. Поліція дихає тобі в потилицю. Ваш Харон". – Зачитав вголос Стажер, акуратно тримаючи двома пальцями куточок записки. Та, як і належить доказам, вже була ретельно упакована в спеціальну захисну плівку.

Він разом з Лангре знаходився в готельному номері сера Альприма, мільярдера і філантропа, труп якого вже встигли оглянути експерти. Тоді як Стефан зачитував зміст листа, Лангре оглядав місце злочину, обводивши уважним поглядом обстановку номера. По фотографіях, що висіли на білих стінах, він помітив, що вбитий явно пишався своїми досягненнями і придбаннями.

На одному зі знімків, серові Альприму вручали золоту статуетку, на честь чергового почесного звання і той сліпуче посміхався на камеру, гордо розправивши плечі. На іншому – фото триповерхового замку, що вражає своїми розмірами, який спроектували і відреставрували кращі в світі архітектори. Очевидно, сер Альприм був одним з багатьох, кого стародавні цитаделі притягували своєю загадковістю і романтизмом. Не дивно, адже віки, що простояли ті, ставали історією, що ожила.

Завдяки ним, часи лицарських турнірів, урочистих прийомів, підлих змов, таємних ходів, гримлячи ланцюгами привидів і пошуків незлічених скарбів переставали бути просто словами на запорошених сторінках. Напівзруйновані стіни все "пам'ятали", здавалося, ніби кожен їх камінь дихає історією, приховує жахливу таємницю. Хочеться вірити, що середньовічні замки назавжди збережуть свою "душу", ауру загадковості, до якої люди торкаються чи не з благоговінням. Адже без неї камінь просто камінь, яким би він не був стародавнім.

– Приймаючи ваше запрошення на каву, я і подумати не міг, що доведеться пити її тут. – Стажер зробив наголос на останньому слові і трохи помітно перекрутив плечима.

Лангре на це лише гмикнув, зробив ковток з паперового стаканчика і продовжив вивчати приміщення. Інша стіна відрізнялася своїм вмістом: ніяких фотографій, а тільки картини із зображеними на них рептилоїдами. Вони дивилися своїми моторошнуватими, заворожливими очима, ніби заглядали в саму душу і здавалося, що ось – ось моргнуть і оживуть на полотнах. Рептилоїди, немов знали про все, що сталося в номері, знали і бачили, але нікому не розкриють цю таємницю. Роботи вражали, до них явно доклав руку талановитий майстерний художник.

Стажер, простеживши за поглядом Лангре, окинув картини швидким поглядом. Мабуть не знайшовши в них нічого особливо примітного, знову заговорив про лист, що так схвилював його :

– Записка все ускладнює.

– П'ять мільярдів євро на його рахунку, – крутивши в пальцях запальничку, заперечив Лангре.

– Хм-м-м, – задумливо протягнув Стажер. – Адже і правда. З такою сумою і становищем в суспільстві можна було легко зам'яти все, що "сталося п'ятнадцять років тому".

– Якщо в людини багато нулів на банківському рахунку, це ще не робить її багачем. Раз він нікому не допомагає, значить він бідний, оскільки йому бракує на пожертвування іншим. Виходить, що він і сам потребував, – Лангре сховав запальничку в кишеню, відволікся від стін і подивився на Стефана. – Алекс Крамер прославився не лише завдяки своєму таланту, велику роль зіграла його аура загадковості. Вона додала нулів до вартості картин і кількості прагнучих бути хоча би присутніми на його аукціоні. Анонімний художник, про якого нічого невідомо, крім його імені. Та чи його це ім'я? Чи все ж псевдонім? Використання псевдоніма, до речі, теж частина маркетингу. Один з відомих способів продати продукт.

Лангре замовк, повернувся на санітарів, що вкладали тіло сера Альприма на ноші.

– Навіть, якщо в житті все йде гладко і добре, – перервав тишу Стажер, – обов'язково повинна з'явитися тварюка, яка водночас відніме це життя. Ніхто не застрахований від смерті.

Лангре нічого не відповів. Піднявши брови, він несхвально дивився на санітарів, які діставшись до сходів, вже двічі трохи не впустили тіло нещасного сера Альприма. Потрібно визнати, що мільярдер був дуже великої статури, а самі санітари явно були не раді тому, що саме їм довелося возитися з його транспортуванням.

– Більшість людей поняття не мають, чим зайнятися навіть недільним ранком , не кажучи вже про те, як прожити до старості. Якщо існує щось після смерті, цікаво, чим заповнить його цей бідолага? – Закінчив свою думку Стажер.

– Шкода його, – стиснув губи Лангре. – За життя в нього було стільки знайомих, а помер наодинці.

І дійсно, в номер не пускали нікого, крім представників закону, і на вулиці біля готелю юрбилися одні лише журналісти. І ніяких невтішних родичів, дружини, друзів. Нікого.

– На підлозі плями крові, розміром з… – почав було Стажер, але не встиг договорити, як його перебив Лангре:

– Говори правильно. Плями – схожі на кров, – зробив він акцент на другому слові. – Експертиза ще не проводилася, ти не можеш уточнювати, що це за плями насправді.

Стефан кивнув і продовжив далі зачитувати на кишеньковий диктофон свої короткі нотатки:

– На столі бюст невідомого чоловіка, схожого на Пушкіна.

Кімната вибухнула сміхом санітарів, навіть Лангре дозволив собі скупу, ледве помітну посмішку. Стажер скривджено блиснув на них, провів рукою по волоссю, і дивлячись в стелю, раптом запитав:

– Та все ж, чому ми старіємо?

– Щодня нам завдають шкоди, від якої ми не в силах повністю зцілитися, – заговорив санітар з примітною великою родимкою на носі. Перспектива поговорити йому явно була більше до душі, ніж виконання роботи. – В нашому організмі накопичуються ушкодження різного характеру, включаючи не лише захворювання органів, але і душі. Все це сприяє віковим захворюванням.

– Проте не всі живі організми такі. Взяти, наприклад гідр – вони схожі на медуз, що мешкають в прісних водоймах, і при цьому мають високу здатність до регенерації після практично будь – яких ушкоджень. Це дійсно вражає, – вклинився в розмову другий санітар з яскраво-рудою шевелюрою.

– Гідри направляють всі свої ресурси, передовсім на відновлення, а не на розмноження, як люди. В людини інша стратегія виживання на рівні свого виду, – заперечив той, що з родимкою.

– Люди часто помирають рано, але наша вражаюча плодючість дозволяє тим самим долати високий рівень смертності, – згідно кивнув Стажер. – Тепер, коли смертність серед новонароджених така низька, немає необхідності направляти стільки ресурсів на розмноження. Принаймні, така моя теорія.

– Якщо вдасться зупинити постійне ушкодження наших клітин і досягти так званого "незначного старіння", тоді, можливо, в нашого віку не буде верхньої межі. Якщо це станеться, зникне і причина, щоб ми взагалі помирали, – поділився своїми думками рудий, той, що