Зневажаючи закон - Ганна Клодзіньська
Що на неї тоді чекатиме? Марне життя поряд із чоловіком, порожній дім — дітей вони не мали, а тепер про це вже було годі й думати; отже, нудьга. І постійне очікування на ту останню мить, що завжди колись надходить. У Моніки не було інтересів, окрім того, що вона називала «веселим змістом життя». Візити, розваги, поїздки за кордон, флірти й пригоди, модні сукні, вишукані зачіски… Це був її світ, іншого вона не знала й не бажала знати.
«А що, коли б, — думала вона, нервово затягуючись не знати вже якою сигаретою, — якимось чином відшукати цього шантажиста й поговорити з ним? Може, пощастило б порозумітися? Еге ж, але як ти його знайдеш?..
Моніка вирішила, що після другого листа поїде на призначене місце сама, без Казика, — з ним можна буде якось домовитись. І там вона чекатиме на цю людину, яку треба будь-що знайти. Саме так вона й зробить.
Донька вередувала, не хотіла йти спати. Професор Маруш дійшов висновку, що викладати в університеті набагато простіше, ніж змусити шестирічну доньку заснути. Він, завзятий раціоналіст, принципово не визнавав казочок, співати колискової не вмів, а коли якось-таки спробував, мала висловила рішучий протест.
— Краще вже ввімкни радіо! — сказала вона.
Двічі на тиждень дружина професора, лікар-стоматолог, мусила чергувати в лікарні, звідки поверталась опівночі. Такими вечорами професор докладав величезних зусиль, щоб Гося нормально повечеряла, вмилась і пішла спати. Передачею для дітей вона нехтувала, визнавала лише бджілку Майю й крота, які з'являлись на екрані тільки в неділю.
— Та вмийся ж ти нарешті! — нетерпляче вигукнув професор. — Поглянь на годинник, уже дуже пізно.
Дівчинка злізла з крісла й побігла до ванної, звідки зразу ж пролунав її веселий поклик:
— Тату, йди подивись! У ванні сидить Текля й грає на скрипці!
— І чого ця дитина не вигадає! — пробурмотів професор. Він не дивився телевізійних передач з бджілкою Майєю, отже, й павук на дні ванни не викликав у нього жодних емоцій. Довелося змити його струменем води. Потім професор силоміць викупав уперту Госю, яка, не вгаваючи ні на мить, настирливо щось йому доводила, і відніс її в ліжко. Коли дівчинка нарешті заснула, він довго змагався з бажанням піти до друзів на бридж, але занадто любив доньку, щоб кинути її саму в квартирі.
Цього вечора йому пощастило. Дружина повернулася раніше, й він здійснив своє бажання. За звичаєм, збиралися в того з друзів, хто мав «вільний» дім. Тоді можна було трохи погаласувати й посперечатися, як це завжди буває за грою. Господар робив невеличкі бутерброди, коли було з чого, й пригощав усіх чаєм або кавою.
Маруш спізнився майже на годину, тож, оскільки вони завжди грали вп'ятьох, йому довелося стати першим вільним. Тільки-но ввійшовши, він натрапив на запальну суперечку між інженером Венцлавським і його партнером, адвокатом Бейчаком. Решта двоє — господар, інженер Хенцький, і представник «приватної ініціативи» Пасовський терпляче очікували, коли сутичка дійде кінця й гра відновиться. Професор сів і прислухався: все було як завжди — адвокат докоряв інженерові, котрий зробив помилковий зустрічний хід. Перше коло скінчилося, тепер вільним мав бути Венцлавський.
— Адаме, тебе можна поздоровити з нагородою? — спитав Хенцький, ставлячи перед професором чашку з кавою.
— Якою нагородою? — зацікавився Бейчак.
— Як, хіба ви не чули?! Маруш дістав добрячу суму зелененькими! — розсміявся Хенцький. — Премія інституту електроніки: точну назву не пам'ятаю, але знаю, що він десь у Нью-Бедфорді, штат Огайо. Хіба ж не так, Адасю?
— Так, — ніяково посміхнувся Маруш.
— Зізнайся, старий, скільки отримав?
— Багато, понад двадцять тисяч доларів.
— Прийміть мої поздоровлення! — Адвокат міцно потиснув професорові руку, йому подобалося мати заможних приятелів. — Друзі, два слова перед початком робера! Нещодавно я був в одному товаристві й познайомився там з диваком із банальним прізвищем Ковальський; товстун просто-таки неймовірний. Страшенно любить закладатися й майже завжди виграє. Цього разу він сказав, що протягом двох днів схудне рівно на десять кілограмів. Ніхто, звичайно, не повірив, і з ним заклалось одразу четверо. Усі гуртом пішли до аптеки. Ковальський став на ваги: сто тридцять шість. А за два дні зустрілися, товстун знову стає на ваги — і, уявіть, важить точнісінько на десять кілограмів менше!
— Такого не може бути, — озвався Маруш.
— Він виграв одразу чотири заклади, ухопив зо дві добрячих тисячі. Мені це просто спокою не давало. Тоді, як людина безстороння, я запросив його на пару келишків, а коли він «дозрів», я спитав, як він цього домігся. Пообіцяв йому, звичайно, зберігти таємницю. От він і визнав, що за першим разом мав ушиті в шлейки свинцеві пластинки. І що дотепно — саме в шлейки, бо кишені товариство перевіряло, а шлейки ні…
— Друзі, почнімо! Казику, ти сідай з професором, а я матиму честь грати з адвокатом. Тільки прошу не сваритися, я цього не люблю.
Представник «приватної ініціативи» проїхав пальцями по буйному хвилястому волоссі й посміхнувся Марушеві.
— Дозвольте й мені поздоровити вас із нагородою, — сказав Венцлавський. — Але ж, щоб її отримати, вам доведеться їхати у Штати?
— Я вже отримав, — відповів професор. — Нагороду мені вручили тут.
— Годі вам базікати! Граймо!
Венцлавський довго спідлоба приглядався до лауреата, обмірковуючи щось про себе. В нього було коняче обличчя з коротко підстриженою борідкою; очі він завжди мружив, напружено стежачи за всім і всіма. Маруш поглянув на нього раз, потім удруге — ті примружені очі нервували професора, не давали зосередитися на грі. З інженером йому доводилося зустрічатися і раніше: на різних нарадах та ще інколи в міністерстві. Вони були знайомі, але не полюбляли один одного,