Строк минає на світанку - Корнелл Вулріч

ходив перед дверима туди й сюди і не знав, що мені робити. А потім із сусіднього «будинку вийшов якийсь хлопчина і побачив мене — помітив, що я дивлюся на ті двері й ніби дожидаю. Він підійшов і сказав, що там нікого нема, поїхали у свою віллу за місто. Я здивувався, що на першому поверсі не зачинено віконниць, як це звичайно буває в таких випадках. Та хлопчина пояснив, що хтось із господарів зостався ще на кілька днів, а як він поїде, отоді, либонь, усе й позачиняють. Тоді я спитав, коли мені найліпше прийти, щоб застати його вдома. Хлопець не знав напевне, але порадив навідатись увечері.

І от я повернувся у свою комірчину і став чекати вечора. І поки я чекав, у мене виникла одна думка. Навряд чи треба казати яка — ви, певне, сама розумієте…

— Розумію, — кивнула вона.

— Ця думка дедалі міцнішала. Дуже погана думка. Такі думки — мов бур'яни, їх важко вирвати, коли вони вже пустили коріння в грунт, цебто людині в душу. А тут іще все, можна сказати, живило ті бур'яни. Я не мав жодного цента. Вже два дні я нічого не їв, анічогісінько. Коли нічого нема, і нема грошей, і ні на що купити навіть кави та булку… Тоді почуваєш себе дуже кепсько, — сказав він просто.

Відтак трохи помовчав і став розповідати далі:

— Уже два тижні я не навертавсь на очі хазяйці, щоб вона не вигнала мене з кімнати. Таке могло статися щохвилини, і я лишився б безпритульний… Отож, ця думка й росла, мов бур'ян. А я цілий день сидів на ліжку і вертів у руках отого ключа…

Десь близько сьомої, коли вже зовсім посутеніло, я вийшов з дому і знову подався туди… — Він невесело посміхнувся. — Більше на своє виправдання не скажу ані слова. Решту можете слухати без будь-якої поблажливості…

Я підійшов до будинку й побачив, що у вікнах на першому поверсі світиться. Отже, я не спізнився — адже йшов туди, щоб застати господаря вдома. Коло під'їзду чекало таксі. Й поки я стояв і роздивлявся, світло в будинку згасло. А ще за хвилину звідти вийшли двоє, чоловік і жінка. Вони рушили до таксі.

Вони не квапились. Я міг підбігти до них або гукнути, і вони зупинились би… Та я наче прикипів до місця. Стояв мовчки, спостерігав і вичікував, поки вони поїдуть. Вони відправлялися на цілий вечір: жінка була в довгій сукні, чоловік — у смокінгу. Так зодягнені, люди не повертаються скоро.

Вони сіли в машину й поїхали. Я теж попростував геть. Ішов, і обмацував у кишені ключа, й опирався тій причепливій думці. Я наблизився до будинку з другого боку, а тоді повернув назад і обійшов квартал знову.

Слово честі, я опирався щосили! Та, певне, сили було обмаль. Два дні я не мав у роті ані ріски, а натщесерце опиратися важко…

Я не взяв із собою скриньки з інструментом, але мав у кишені дві невеличкі викрутки — саме те, що треба. Скажу вам одразу: вони опинились у мене в кишені не випадково.

І все-таки я ще силкувався встояти проти спокуси і навіть був викинув ключ у вуличну смітницю. Але марно: за хвилину я повернувся й витяг його звідти. І рушив просто до дверей. Одне слово, таки не встояв. Ви не думайте, спочатку я почував себе пречудово і саме тому, що не встояв. — Він засміявся, але сміх той був гіркий. — А про решту вже годі й казати, і так усе зрозуміло… Одначе я все ж таки подзвонив біля дверей — востаннє, про псяк випадок. Хоч і знав, що там нема нікого. Потім відімкнув ключем двері. Вони подались одразу — господарі не поміняли замка. А може, навіть і не помітили, що ключ загубився, хтозна.

Я піднявся сходами, перейшов кабінет, чи що воно там у них таке, і опинився у ванній. Світло ввімкнув без усякого побоювання — вікна там нема, отже знадвору не видно. Дурнячий сейф — певне, лиш один такий і є! Тільки дверцята й рама залізні, а все інше — дерев'яне. І коли я одірвав задню стінку, все відкрилося: досить рукою сягнути — і скринька ось вона!.. Може, з кімнати в той сейф і справді нелегко залізти, адже ніхто й гадки не мав, що до нього добиратимуться ззаду.

Там було повно паперів та всіляких коштовних речей, але мене цікавили тільки гроші. Усі коштовності, прикраси та акції, що там були, я залишив на місці. Не чіпав нічого… Потім засунув скриньку назад і трохи навів лад у ванній — прибрав з підлоги штукатурку, запнув завіску над душем, щоб закрити діру в стіні. Якщо він зайде до ванної сьогодні ввечері, то, мабуть, нічого й не помітить, Він нічого не помітить до ранку, доки не відсуне завіски, коли ставатиме під душ.

От і по всьому… Я погасив світло, спустився вниз, вийшов, замкнув двері і мерщій ходу.

І одразу ж почалася кара. О боже, як мені довелось каратися! Не встиг я витратити й п'яти центів з тих грошей, не встиг пройти кварталу від того будинку, як уже карався. Раніш я не мав роботи, не мав грошей, але міг не ховати очей перед людьми. На вулицях я почував себе господарем — хоч не мав нічого іншого, зате вулиці принаймні були мої. А тепер і їх у мене відібрано. Надто довго перебувати на вулиці стало небезпечно. Мені здавалося, що люди поглядають на мене з підозрою, що вони зичать мені лиха, що треба бути обережним. А оті, що позаду!.. Мені аж спину судомило — от-от чиясь рука вхопить за плече!..

Тепер, коли я мав гроші, я не знав, що з ними робити. Ще півгодини тому мені ґвалт як потрібні були сотні всяких речей, за першу-ліпшу з них я ладен був віддати руку, а тепер — не міг пригадати жодної. Навіть їсти мені перехотілося. Я зайшов у найрозкішніший ресторан, який мені трапився, — то був насправді розкішний ресторан, — і замовив усі страви, що були в меню. Давно про таке мріяв. Поки ще замовляв, усе було добре, а коли передо мною почали ставити наїдки, мені подіялося щось дивне. Я нічого не міг проковтнути. Коли підносив їжу до рота, мене щоразу шпигала думка: «Це твоє майбутнє, ти проїдаєш літа свого життя». І шматок ставав мені поперек горла…

Я посидів ще трохи й