Цифрова Фортеця - Ден Браун

І це було правдою. Банк даних АНБ був спроектований таким чином, що він гарантовано не міг залишитися без електропостачання: чи то внаслідок інциденту, чи в результаті нападу. Глибоко під землею в залізобетонних контейнерах розташовувалися численні аварійні кабелі для телефонів та генераторів, а на додаток до генеруючих потужностей у самому комплексі АНБ існувало багато додаткових аварійних підводів від головних громадських електромереж. Тому вимкнення живлення передбачало складну процедуру підтверджень і протоколів — набагато складнішу, аніж, скажімо, запуск ядерної ракети з підводного човна.

— Якщо поспішатимемо — то встигнемо, — зазначив Джабба. — На вимикання струму вручну потрібно приблизно півгодини.

Та Фонтейн і досі втуплювався в екран, вочевидь, зважуючи свої варіанти.

— Директоре! — вибухнув Джабба. — Коли ці захисні фільтри впадуть, то кожен власник комп’ютера у світі матиме доступ до документів із найвищим грифом секретності! Я маю на увазі документи державного значення! Звіти про таємні операції! Списки закордонних агентів! Імена й місцезнаходження всіх свідків, охоплених федеральною програмою захисту! Підтвердження кодів запуску! Ми мусимо вирубати струм! Негайно!

Та на директора це, здавалося, не справило належного враження.

— Мусить бути ще якийсь вихід.

— Так! — досадливо випалив Джабба. — Ясна річ, існує! Код-убивця! Та, якимось чином, єдиний тип, хто його знав, взяв собі та й помер!

— А як стосовно «грубої сили»? — бовкнув Брінкергоф. — Чи не зможемо ми вгадати цей код?

Джабба благально скинув руки.

— Заради всього святого! Коди-вбивці — як шифр-ключі! Вони — довільні! їх неможливо просто так взяти й угадати! Але якщо ви за наступні сорок п’ять хвилин збираєтеся надрукувати шістсот трильйонів варіантів, то будь ласка — починайте!

— Код-убивця — в Іспанії, — слабким голосом зазначила Сюзанна.

Усі, хто стояв на подіумі, обернулися до неї. Вона вперше за довгий час обізвалася.

Сюзанна поглянула на них тьмяними очима.

— Танкадо віддав його, коли помирав.

Усі заклякли, не знаючи, що сказати.

— Цей пароль... — Сюзанна затремтіла, але заговорили далі: — Командир Стретмор послав одну людину, щоб його знайти.

— Ну і?.. — з нетерпінням у голосі поцікавився Джабба. — Цей чоловік Стретмора — він знайшов пароль?

Сюзанна намагалася стриматися, та сльози хлинули з її очей.

— Так, — стримуючи ридання, відповіла вона. — Здається, знайшов.

РОЗДІЛ 111

Раптом у центрі управління пролунав оглушливий зойк: «Акули!» То кричала Соші.

Джабба крутнувся й поглянув на візуальну репрезентацію. Із зовнішнього боку концентричних кіл з’явилися дві тонкі лінії. Вони скидалися на сперматозоїдів, що намагаються проникнути до яйцеклітини.

— У воді — кров, чуваки! За мить примчать хакери! — Джабба знову звернувся до директора: — Мені потрібне ваше рішення і ваша санкція. Або ми розпочинаємо процедуру вимкнення електроенергії, або ми вже нічого не зможемо вдіяти. Як тільки ці двоє нападників побачать, що «бастіон» впав, вони кинуть бойовий поклик.

Фонтейн не відповів. Він стояв, глибоко занурений у думки. Схоже, повідомлення Сюзанни Флетчер про пароль, знайдений в Іспанії, дало йому надію. Він зиркнув на Сюзанну, яка стояла в тильній частині приміщення. Здавалося, вона занурилася у свій власний світ, провалившись у кріслі й обхопивши голову руками. Фонтейн не знав причин такого її стану, та якими б вони не були, часу на їх виявлення він не мав.

— Мені потрібне ваше рішення! — вимогливо скрикнув Джабба. — Негайно!

Фонтейн поглянув на нього і спокійно відповів:

— Гаразд, ось вам рішення: ми не вимикаємо струм. Ми — чекаємо.

У Джабби мало не відпала щелепа.

— Що?! Та це ж...

— Це ж гра. Азартна гра, — перервав його директор. — Гра, у якій ми маємо непогані шанси на перемогу. — Він узяв у Джабби його стільниковий телефон і натиснув на кілька кнопок. — Мідж, — сказав він. — Це Леланд Фонтейн. Слухай мене уважно...

РОЗДІЛ 112

— Лишень подумайте, що ви робите, директоре! — просичав Джабба. — Іще трохи, і ми втратимо можливість вимкнутися. Та Фонтейн зробив вигляд, що не чує його.

Раптом двері в тильній частині приміщення розчинилися й до командного центру влетіла Мідж Мілкен. Захекана, вона підбігла до подіуму.

— Директоре! Комутатор щойно вийшов на зв’язок!

Фонтейн очікувально повернувся до екрана на стіні. За п’ятнадцять секунд екран затріскотів й ожив.

Спочатку зображення було розпливчасте та сніжисте, але згодом стало більш різким. То була цифрова трансляція — лише п’ять кадрів на секунду. На екрані з’явилися двоє чоловіків. Один — блідий зі стрижкою під «бобрик», а другий — блондин, типовий американець. Вони сиділи перед камерою, наче два репортери, що приготувалися вийти в ефір.

— Що це, у біса, таке? — роздратовано спитав Джабба.

— Не рипайтеся, — наказав йому директор.

Виявилося, що ці двоє сидять у чомусь схожому на мініавтобус. Довкола них звисали електронні кабелі. Затріскотів і увімкнувся аудіозв’язок. Почувся фоновий шум.

— Вхідний аудіосигнал, — гукнув позаду них технік. — Залишається п’ять секунд до двостороннього аудіозв’язку.

— Хто це? — стривожено спитав Брінкергоф.

— Моє всевидюще око, — пояснив Фонтейн, вдивляючись у двох своїх працівників, яких він послав до Іспанії.

То був необхідний запобіжний захід. Фонтейн вірив у кожен аспект плану Стретмора: гідне жалю, але необхідне усунення Енсея Танкадо, таємне внесення змін у «Цифрову фортецю» — усе це мало солідне обґрунтування. Але одна річ усе ж таки нервувала Фонтейна: використання послуг Гулогота. Гулогот був вправний і досвідчений, та все ж таки — найманець. Чи можна було йому довіряти? Чи не збирався він забрати пароль собі? Фонтейн хотів підстрахуватися стосовно Гулогота — про всяк випадок, і тому вжив необхідних запобіжних заходів.

РОЗДІЛ 113

— Звісно, що ні! — скрикнув чоловік із короткою стрижкою в камеру. — Ми маємо наказ! Ми підзвітні директорові Леланду Фонтейну і тільки йому!

На обличчі Фонтейна з’явився вираз легкого веселого здивування.

— А ви не знаєте, хто я?

— А хіба це має якесь значення? — емоційно випалив блондин.

— Я поясню, — перервав його директор. — Я вам поясню, яке це має значення.

Минуло кілька секунд — і двоє агентів, розчервонілі, як буряки, наперебій виправдовувалися перед директором Агентства національної безпеки.

— Д-директоре, — казав, затинаючись, блондин. — Я — агент Коліандер. А це агент Сміт.

— От і прекрасно,