Цифрова Фортеця - Ден Браун

Тепер вас врятує тільки правда

Введіть пароль_______________

Наче й досі перебуваючи в якомусь сюрреалістичному кошмарі, Сюзанна пройшла за Фонтейном до подіуму. Світ довкола нагадував їй розпливчасті кадри уповільненого кіно.

Джабба, помітивши їх, крутнувся, як розлючений бик.

— Я ж не для забави створив «Лабети»! Мабуть, на це були вагомі підстави!

— «Лабетів» більше не існує, — спокійно відказав Фонтейн.

— Позавчорашня новина, директоре, — огризнувся Джабба. — Вибухова хвиля дала мені добрячого копняка під сраку! А де Стретмор?

— Командир Стретмор загинув.

— Що ж, нема лиха без добра. На цьому світі таки існує хоч якась довбана справедливість.

— Вгамуйся, Джаббо, — гримнув директор. — Введи нас у курс справи. Наскільки небезпечний цей вірус?

Джабба надовго втупився поглядом у директора, а потім — ні сіло ні впало — розреготався.

— Вірус? — Його різкий регіт голосно відлунив у підземному приміщенні. — Так ви гадаєте, що це вірус?

Фонтейн тримався напрочуд спокійно. Нахабна поведінка Джабби була недоречною й неприпустимою, але тепер не час і не місце вичитувати йому. Тут, у центрі управління, Джабба був головніший за самого Господа Бога. Для комп’ютерних проблем не існувало начальницької ієрархії.

— Так це не вірус? — скрикнув Брінкергоф із надією в голосі.

Джабба презирливо пирхнув:

— Віруси мають рядки реплікації, розумнику! Іншими словами — рядки копіювання та розмноження! А ця штука їх не має!

Сюзанна заклопотано метушилася довкола них, марно намагаючись зосередитися.

— У такому разі — що тут відбувається? — суворо спитав Фонтейн. — Я гадав, що в нас вірус.

Джабба повільно втягнув у легені повітря, витер із лоба рясний піт і мовив стишеним голосом:

— Віруси... віруси розмножуються, відтворюючись. Вони створюють клони. Вони — марнославні й тупі, такі собі бінарні егоїсти з манією величі. Віруси штампують своїх малят швидше за кролів. Вони мають слабкі місця — їх можна схрещувати доти, поки вони не самознищаться. Це якщо підійти до цієї процедури з розумом. На жаль, ця програма не має свого я, вона не має манії величі і тому не має потреби розмножуватися. У неї холодний розум і чітке завдання. Ба більше: коли вона виконає це завдання, то, цілком можливо, вчинить акт цифрового самогубства. — Джабба побожно здійняв руки до хаосу, що відображався на великому екрані. — Пані та панове! — Він зітхнув: — Знайомтеся: камікадзе комп’ютерних загарбників! Так званий хробак.

— Хробак? — простогнав Брінкергоф. Це слово прозвучало надто безневинно для того, щоб ним визначати підступного та безжального загарбника.

— Так, хробак, — підтвердив Джабба, потихеньку закипаючи від злості. — Він не має складних структур — лише інстинкт: їсти, срати і повзти. Ось так. Примітивність. Смертельна примітивність. Він робить те, що йому запрограмували, а потім вшивається.

Фонтейн скинув на Джаббу суворим поглядом.

— І на що ж саме запрограмований цей черв’як?

— Поки що важко сказати, — відповів Джабба. — Наразі він поширюється й причіпляється до всієї нашої секретної інформації. Після цього він може утнути все, що завгодно. Йому може наверзтися на думку знищити всі файли або просто причепити смайлики до певних стенографічних звітів Білого дому.

Голос Фонтейна лишався холодним та стриманим:

— Ви можете його зупинити?

Джабба повільно видихнув й обернувся до екрана.

— Гадки не маю. Усе залежить від того, наскільки розлючений був автор цього хробака. — Він показав на послання, що виднілося позаду нього на екрані. — Хтось мені може пояснити, що це, у біса, означає?

Тепер вас врятує тільки правда

Введіть пароль_______________

Джабба трохи почекав на відповідь і не почув жодної.

— Схоже на те, що хтось на нас «наїжджає», директоре. Шантажує. Наскільки я розумію, перед нами — вимога викупу.

Сюзаннин голос прозвучав глухо й відсторонено:

— Це... це Енсей Танкадо, — прошепотіла вона.

Джабба обернувся до неї. Й ошелешено витріщився.

— Танкадо?

Сюзанна слабо кивнула.

— Він хотів, щоб ми зізналися в... в існуванні «Транскоду»... але це коштувало йому...

— Зізналися? — приголомшено перервав її Брінкергоф. — Танкадо хоче, щоб ми зізналися, що маємо «Транскод»? Наскільки я розумію, він дещо спізнився.

Сюзанна була розтулила рота, але Джабба перервав її.

— Схоже, Танкадо має код-убивцю, — припустив він, поглянувши на послання на екрані. — Якщо ми його вдрукуємо, то врятуємо банк даних. Маємо перед собою приклад комп’ютерного рекету.

Фонтейн стояв непорушно, мов скеля.

— Скільки часу в нашому розпорядженні?

— Приблизно година, — відповів Джабба. — Достатньо, щоб скликати прес-конференцію й «розколотися».

— Мені потрібна порада, — наказним тоном мовив Фонтейн. — Що ви пропонуєте робити?

— Порада? — гарячкував Джабба, немов не вірячи своїм вухам. — Вам потрібна порада? Я дам вам пораду! Годі фігньою займатися і втрачати дорогоцінний час — ось моя порада!

— Тихо, тихо! — попередив його директор із легкою погрозою в голосі.

— Директоре, — пирхнув Джабба. — Наразі Енсей Танкадо є власником нашого банку даних! Дайте йому те, що він хоче. Якщо він хоче, щоб світ дізнався про «Транскод», то кличте сюди Сі-ен-ен — і намилюйте сраку. Від «Транскоду» залишилася сама дірка в землі — то яка вам, у біса, різниця?

Запала тиша. Схоже, Фонтейн міркував над варіантами дій, які він мав у своєму розпорядженні. Сюзанна хотіла щось сказати, але Джабба випередив її:

— Чого ви чекаєте, директоре?! Зателефонуйте Танкадо! Скажіть, що приймаєте його правила гри! Нам потрібен код-убивця, інакше увесь цей заклад під назвою АНБ піде коту під хвіст!

Ніхто й не рипнувся. Усі мовчали.

— Ви що — подуріли! — заверещав Джабба. — Телефонуйте Танкадо! Скажіть, що ми на все погоджуємося! Дайте мені той код-убивцю! НЕГАЙНО!!! — Комп’ютерний гуру витягнув свій стільниковий телефон і увімкнув його. — Що ж, я сам це зроблю. Дайте мені його номер телефону! Я поговорю з цим злобним дятлом особисто!

— Не надривайся ти так, — прошепотіла Сюзанна. — Танкадо помер.

Минуло кілька секунд спантеличеного мовчання — й усвідомлення потенційних наслідків щойно почутого вдарило Джаббу, наче куля в живіт. Здавалося, що велетень-системник за мить рухне на підлогу.

— Помер? Але ж тоді... це означає, що ми не зможемо...

— Це означає, що нам потрібен новий план, — спокійно