День відбуття - Олексій Михайлович Волков

потрібно було зникнути, і ми після кількох переїздів опинилися тут. Тоді я гадав, що це вдалося. Але насправді вони продовжували тримати мене під прицілом. Калоєв та Ірина Пашутіна. Для Краснодарської мафії усе склалося надзвичайно вдало. Калоєв очікував, напевно, що я оскаженію і почну справжню війну без правил. Скоріш за все, я так і зробив би, якби не був зв’язаний по руках і ногах. При бажанні він міг би прибрати мене взагалі, але не наважувався: капітал Пашутіна у цьому разі втрачався назавжди. Адже Юля була не дієздатною і успадкувати його не могла, а сам би він ніяк не отримав його зі швейцарського банку. Тому до пори до часу його влаштовувала ситуація, що склалася.

На відміну від Калоєва, Ірину Пашутіну така ситуація не влаштовувала. Очевидно, ця людина, яка мала все, що душа бажає, була хвора грошима. Можливо, грошима та амбіціями. Настільки хвора, що не погребувала розіграти велике кохання. Це була романтична історія, яку тепер боляче згадувати. Ми були знайомі майже чотири роки — дуже близько знайомі. Не можу навіть передати тобі, що я відчував до неї. Не знаю, що конкретно замишляла ця жінка, але тепер розумію — увесь час нашого знайомства обережно та тонко вона підбиралася до виконання власних задумів. Я довіряв їй, і вона знала все, чим я жив.

— Але ж вона могла розраховувати, — припустив Сергій, — що вилікувавши доньку, ви оженитесь на ній… Чи не легше…

— Ні, не легше, — заперечив Гайдукевич. — Вилікувавши доньку, я б узявся за Калоєва. І лише знищивши його, можливо… Але після цього від капіталу нічого б не залишилося. Та й сам я… Невідомо, чи вдалося б вижити у цій війні… Вона це знала. До того ж не кохала мене, швидше — навпаки. Тому і пішла на ризик, яким була співпраця з цими злочинцями. Самій би їй не вдалося здійснити таке. Не дивно, що вони так легко знюхалися. Адже Калоєв також був зацікавлений, щоб хвороба Юлії прогресувала. Він не збирався її вбивати. Лише загнав би у стан, з якого вивести не зміг би ніякий Патерсон..

Він довго та запитливо дивився на Сергія. Той лише опустив очі.

— Мурата я знав давно, — продовжував Гайдукевич, — ще з Афгану. Службу у військах він починав як інструктор з рукопашного бою, Афган розпочав командиром розвідвзводу, а дослужився у цій війні до начальника розвідки полку. Я і забрав його до Краснодара, коли став командиром дивізії. А коли армія занепала, Мурат, як і багато йому подібних, опинився у тіньових структурах. Я знав, що так станеться. Після мого звільнення з-під арешту я його більше не бачив. А ставши губернатором, знав лише, що ми, як то кажуть, по різні боки. На момент убивства моєї дружини Мурат був правою рукою Калоєва — начальником його охорони. Тож у мене були всі підстави підозрювати, що без нього не обійшлося. Це остаточно зробило нас ворогами.

— То саме це ви мали на увазі, коли питали його, чи не він це зробив? — запитав Сергій.

— Так.

— І ви повірили?

— М-м-м… Повірив. — Схоже, Гайдукевич був дійсно переконаний у цьому. — Гадаю, це дійсно зробили за його спиною. Адже Калоєв прекрасно знав, що ми разом воювали.

Він замовк роздумуючи.

— Ірина знала про мої плани стосовно печер одразу після їх народження. Отож, гадаю, у Мурата був час підготуватися. Ти не знаєш, напевно, на другий день після того, як витягли нас, десь, я вже забув, у якій частині печер, знайшли його «базу» — консерви, акумулятори, одяг, зброю і таке інше. У нього ж у кишені знайшли й карту печер. Про апарат нічного бачення, напевно, ти вже чув. Він жив там давно, вивчаючи маршрути, сполучення, словом, проводячи таку собі рекогносцировку, щоб у потрібний момент орієнтуватися там, наче риба у воді.

— Так воно і сталося, — погодився Сергій. — Ходив за нами, наче тінь, з’являючись то з одного, то з іншого боку. Тепер, вже заднім числом, я зрозумів це.

— Він мав талант воїна, який не дозволяв жити спокійно. Мурат повинен був постійно ходити по лезу ножа. Притому вважав, що ці здібності повинні відповідно винагороджуватися. Держава ж вважала інакше. Тому не дивно, що у нових умовах йому відкрився прямий шлях до Калоєва. Я завжди знав, що ця людина не помре своєю смертю.

— А як же совість? — скинувся Сергій. — Що йому — однаково, кого вбивати — «духів» чи мирних людей?

— Совість, як ти кажеш, — це перше, що не витримує, руйнується на війні. «Духи» в широкому розумінні — також мирні люди, які нас туди не кликали.

Обидва вони замовкли. Кожен думав про своє.

— А як Юлія? — нарешті запитав Сергій.

— Нормально, — відповів Гайдукевич. — Їй ще потрібен час, щоб відійти від цих жахів, але за будь-яких обставин, це вже інша людина. Вся у справах, клопоче, щоб я скоріше став на ноги. Можеш собі уявити, який камінь з неї звалився. Будує деякі плани…

— І що… — Сергій мимоволі проковтнув, — вона може зараз з’явитися тут?

— Ні, не може. Я подбав про це. Гадаю, ти й сам знаєш чому. — Гайдукевич дивився йому в очі спокійно, але водночас запитливо, надто небайдужим було для нього це питання. — Якби ти хотів її бачити, то сам би зробив якісь кроки для цього. А не зробив — значить, не хочеш. Для чого ж мені ставити у незручну ситуацію вас обох?

Сергій опустив очі.

— Борисе Олександровичу… Усе це надзвичайно складно… Я навіть не певен, що зможу пояснити. Але враження таке, що після виходу з печер та смерті того навіженого з ножем проблем у мене не поменшало. Більше того — ще там, під землею, вийшовши на фінішну, я відчував, що буде так. Мені… просто важко.

— Вірю, — сказав Гайдукевич, — і розумію. Прекрасно розумію. Давай поговоримо про них. Наші з тобою проблеми до деякої міри переплітаються. І від того, як кожен з нас їх вирішуватиме, залежатиме доля іншого. Ти згоден?

Сергій мовчки кивнув.

— Мені