Виклик - Джеймс Паттерсон

— Ані руш! — сказала агент Елен Пірс, відступивши два кроки назад і тримаючи в руці пістолет «ґлок» сорокового калібру. — Ані руш, бо клянусь, пристрелю на місці.

Дивно, але Деву посміхнувся.

— Треба було пришити тебе, коли в мене була нагода, — сказав він.

— Еге ж, у житті часто доводиться жалкувати, — відрубала Елен. — А ще в житті буває чимало невеличких несподіванок. А тепер — руки за голову і навколішки. Негайно!

Перехожі вже встигли помітити її пістоль і нажахано пороззявляти роти. А потім масово стали задкувати і ховатися за деревами та автівками.

Тим часом Деву навіть не поворухнувся.

— Я сказала, руки за голову і навколішки! - звеліла Елен.

Натомість Деву зробив крок уперед.

Елен наставила свій «ґлок» просто йому на груди.

— Останнє попередження! — заволала вона. — Іще один крок — і ти помреш!

Однак Деву зробив крок, і не один. З усмішечкою самогубці на обличчі він кинувся до Елен, простягаючи руки до її пістоля.

Шпок! Елен всадила кулю йому в груди. Натовп зівак заверещав від страху. Частина людей кинулася тікати.

Деву хитнувся і позадкував. Ноги його підломилися. Але він не впав. Він мав би вже лежати долу на спині — мертвіше мертвого. А він і досі стоїть, сучий сину! Та ще й намагається знову напасти! І звідкись видобув викидний ніж. Шпок, шпок! Цього разу загадковий незнайомець упав і більше не підвівся.

Елен схилилася над убитим і закотила лівий рукав його куртки. Яка все ж таки славна ця штука — жетон таємного агента! Досить лише на мить показати його шпитальній медсестрі — і проходь куди хочеш.

А якщо точніше — то до Пітера Карлайла та його годинника. У шпиталі Елен мала доволі часу, щоб устаткувати його «ролекс» мініатюрним радіопередавачем.

— Якщо спочатку щось не вийшло, — сказала Елен сама собі, — то спробуй ще раз, потім іще.

Удалині почулося виття поліційних сирен. Кілька наступних годин їй доведеться відповідати на вкрай дражливі питання працівників французької жандармерії. А потім,

можливо, Ієн знову усуне її від виконання обов'язків. Але хоч би яку ціну довелося заплатити, Елен знала, що вона того варта.

Зрештою, їй таки вдалося спіймати «лиходія». Суперли-ходія, це однозначно. Того дня, коли він ледь не вбив її на Багамах, Елен дала собі обіцянку: хай там як, а вона неодмінно поквитається із загадковим незнайомцем.

— Щоб знав, як на мене нападати, виродку! — сказала Елен мерцеві, котрий лежав перед нею.

Епілог

Обіцянки спід дотримати

Розділ 124

Звісно, всі відразу ж подумали, що то я пришила Пітера та його здогадну коханку. Не знаю, чи пишатися мені, чи обурюватися. Втім, нью-йоркській поліції не знадобилося багато часу, щоб зняти з мене підозри.

Окрім того що на час убивства я читала лекцію про серцеві захворювання на 92-й-стрит, детективи, котрі працювали на місці скоєння злочину, дійшли висновку, що то не було вбивство через ревнощі. Надто вже чисто й акуратно все було зроблено, надто вже точними були постріли. Вони сказали, що той, хто вбив, убивав і раніше. І, скоріш за все, багато разів.

Тіла Пітера та дівчини віднайшли лише через два дні після вбивства. Може, вони б пролежали у квартирі ще довше, якби сусід не поскаржився управдому на будильник у прилеглій квартирі, який безперервно дзвонив.

Коли я про це вперше дізналася, то відчула приблизно те саме, що того дня, коли виголосили вирок. Заціпеніння. І майже цілковиту відсутність справжнього подиву. Мої почуття до Пітера вмерли вже давно і швидко. І він сам став для мене як мрець. А тепер він мрець і для усіх інших людей.

Єдине, про що я думаю, — це про оту дівчину. В поліції мені сказали, що в шухляді туалетного столику в її помешканні знайшли водійське посвідчення, видане в Неваді. Звали її Люсі Голт, і її двічі заарештовували за проституцію в Лас-Вегасі. Втім, вона не була звичайною вуличною повією. Вочевидь, вона була дуже дорогою проституткою, що працювала за викликом і заробляла грубі гроші. Що ж вона робила в Нью-Йорку, мешкаючи в такій скромній квартирі? І що її пов'язувало з Пітером? Цього не знає ніхто, включно з власником квартири, який незаконно здавав її в суборенду. Він знав лише, що йому платили готівкою. Звісно, що Пітер.

Я навіть зателефонувала агентові Пірс до її офісу, сподіваючись, що, може, у неї є якісь міркування. Однак на місці її не було. її колега пояснила мені, що Елен Пірс узяла двотижневу відпустку і поїхала до Парижа. От і добре. Бо після того суду вона виглядала сама не своя.

Втім, розслідування триває, але особисто мої знегоди скінчилися.

А це означає одне-єдине: я маю дотримати своєї обіцянки, що її дала деяким дітлахам, а точніше — своїм.

Розділ 125

— Мені, будь ласка, біфштекс із яловичої вирізки, з кров'ю, — каже Марк офіціанту в біфштексній «Флеймз» неподалік нашого заміського будинку в Чаппакуа. Це один з наших найулюбленіших ресторанів.

— І мені те саме, — каже Ерні.

— А як стосовно суфле? — питає Керрі після того, як замовила мале філе з кісточкою. — Я чітко пам'ятаю, що ти обіцяла суфле, мамо.

— Звісно, — кажу я. — Обіцянку ж треба справджувати. Собі я замовляю курку з пармезаном, мою улюблену

страву в цьому ресторані. А потім обводжу поглядом стіл, така щаслива, що наша родина зібралася разом. Минулого літа Марк та Керрі ні за які гроші не погодилися б провести тут уїк-енд після занять. Але сьогодні це їхня ідея, і я розумію, що справа не лише в біфштексах.

Офіціант іде, і Марк піднімає свою пляшку з дієтичною колою.

— За дядька Джейка, — каже він.

Ми теж підіймаємо свої склянки.

— За дядька Джейка, — каже Керрі.

— За дядька Джейка, — повторює Ерні.

Коли ми цокаємось, Ерні ловить мій погляд і підморгує мені. Він просив мене раніше, щоб наша таємниця так і лишилася нашою таємницею. Для мене це не проблема. Керрі та Марку цього не потрібно знати, принаймні зараз. Я здогадуюся, що одного дня, коли Ерні вже буде дорослим — можливо, після того, як я помру, — він їм усе розповість.

— Ну що ж, у мене одне запитання, — кажу я, коли ми, добряче попоївши, відкинулися на спинки зручних крісел.

Діти всі як один дивляться на мене.

— Що будемо робити наступного літа? — питаю я. —