Виклик - Джеймс Паттерсон

Як же таке неподобство, котре щойно трапилося, могло статися взагалі, га? І що це був за псих, який атакував нас на бриючому польоті?!

Розділ 104

От чорт, так темно…

Ні, Пітер не нарікав. Саме цього він і дожидався — нічної темряви. І чим темніше, тим краще. Пробираючись крізь густі та сплутані хащі, він намагався тримати ліхтарик низько, щоб було видно лише, куди ступати. А вище не можна було. Бо він одразу ж перетворився б на ходячий маяк.

Зрештою, він же був непроханим гостем — останнім неочікуваним візитером. І на цьому тримався увесь його план — на чинникові раптовості появи. Тепер йому треба було лише знайти свою кохану сімейку та раз і назавжди прикінчити її.

Літак Пітер поставив на якір на протилежному кінці острова. Заздалегідь вимкнувши двигуни, він здійснив майже безшумну посадку за кілька миль від берега. Привіт, діточки, зараз я покажу вам фокус. Один-єдиний раз. Виходу на біс не буде.

Минуло кілька годин, перш аніж течія винесла літак прямо до острова. Але Пітер мав у своєму розпорядженні доволі часу. От чого він не продумав, так це покласти у поштову коробку кілька запасних обойм із набоями.

Одначе, за винятком цього досадного недогляду, Пітер запакував у коробок усе необхідне: складану лопатку, ліхтарик та міцну подвійну линву. І, звичайно ж, «сміт-енд-вессон» сорок четвертого калібру. Пітер був рішуче налаштований ним скористатися. Тож із убивством проблем не виникне. Він прискорив крок. Нічне повітря було тепле й нерухоме, і нічну тишу порушувало лише щебетання якоїсь пташки. А окрім нього єдиним звуком було гупання його серця. Адреналін хвилями прокочувався його тілом. Може, й справді убивство не становитиме великої проблеми.

Нарешті крізь прогалину Пітер побачив те, що шукав. На відстані, але чітко і ясно. То було невеличке, але яскраве жовтогаряче світло. їхнє вогнище.

До краю пляжу залишалося тепер усього-на-всього кількасот ярдів. Вийшовши на нього, Пітер негайно скинув сандалі й рушив босяка по мокрому піску. Так надійніше. І зручніше тримати рівновагу.

Тепер кожен його крок заглушувався піддатливим піском. Він рухався тихо як миша. Ні, краще звучатиме — як змія.

Коли Пітер підкрався ближче, йому досить чітко стало видно силуети біля вогню. Тіла. Всі — в горизонтальному положенні. І міцно сплять. Ніхто й не поворухнеться. А хтось навіть стиха хропе. Одна велика й щаслива родина.

«Але ж хто з них є хто?» — подумав Пітер. А яка різниця?

Різниця була, хоча й безумно химерна. Бо перший постріл призначався Кетрін. Пітер нічого не мав проти неї особисто. Просто він не хотів, щоб вона бачила, як убивають її дітей.

Він зробив іще один крок уперед, очі його лиховісно звузились і стали схожі на щілини. Аж раптом полум'я вогнища злегка колихнулося і на мить вихопило з темряви обличчя Кетрін.

Так ось де ти, моя мила!

Пітер рвучко підняв пістоль перед собою, тримаючи його у закляклій руці, і направив його ствол просто в голову Кетрін, цілячись їй межи очі. Залишалося одне — натиснути на курок. Принаймні, саме так це виглядало збоку.

Але повірте мені, пані та панове присяжні, я був там для того, щоб урятувати свою родину, а не вбити її.

Частина VI

Не вір нікому

Розділ 105

«Суперкоманда» адвокатів, що їх зібрав Пітер, нагадувала рекламу костюмів від Пола Стюарта, коли вони приглушено радилися біля трибуни захисту. Сам же Пітер, який змінив свій кричущий «Бріоні» на скромний фланелевий костюм від «Брукс Бразерс», зосередився на тому, що витріщався фальшиво-щирим поглядом на членів суду присяжних, коли ті заходили до зали засідань після годинної перерви на обід.

Ось так, правильно, шановні, погляньте мені у вічі. Лише невинувата людина може подовгу дивитися присяжним просто в очі, еге ж? Зрештою, я знаю це із власного адвокатського досвіду.

«Усім встати!» — пробасив секретар суду.

Суддя Роберт Барнет, чоловік п'ятдесяти п'яти років, із сивим волоссям, розділеним гострим як бритва пробором, пройшов до лави суддів і вкотре підтвердив власну репутацію ділової, не схильної до байдикування людини ще до того, як сів на своє місце. Він обійшовся без непотрібного базікання — навіть без «Прошу сідати!» — і відразу ж попросив обвинувачення викликати свого першого свідка.

Нолан Гіт, головний обвинувач, швидко підвівся, випрямив свою краватку і поправив окуляри у дротяній оправі. Гіт був чоловіком обачливим та розсудливим, і на обличчі завжди мав вираз шахіста, що обдумує свій наступний хід.

— Ваша честь, обвинувачення викликає Марка Дана.

Марк, який не прикладався до марихуани ось уже чотири місяці, хутко встав зі свого місця в першому ряду за лавою обвинувачення. На його обличчі був вираз людини, якій не терпиться дати показання. І хто міг йому дорікнути? Він дійсно мав щось сказати, до того ж щось украй важливе.

Присягнувши суду, він уставився на Пітера Карлайла, і всім присутнім стала очевидною та ненависть, якою він палав до цього чоловіка.

Гіт: «Марку, опишіть, будь ласка, події ночі двадцять п'ятого червня цього року так, як ви їх пам'ятаєте».

Марк кивнув і зробив глибокий вдих. Саме цьому Гіт не раз навчав його, розповідаючи, як слід поводитися на трибуні свідків. Вдихни. Подумай, а вже потім говори.

І Марк заговорив. Поволі, не поспішаючи.

— Ми з сестрою Керрі вартували по черзі біля нашого вогнища, а решта спали. За кілька днів до того на нашу матір напала велика змія, тому ми хотіли убезпечитися від можливих нічних нападів. Отже, Керрі та я не спали.

І ось минуло кілька годин, і мені щось почулося. Було темно, але я збагнув, що то не просто шум вітру. І навіть не тварина. Зазвичай тварини рухаються тихіше. Ясна річ, що я побачив, як до нас хтось іде. Ну, точно не було видно, хто саме, але видно було, що то людська істота.

Гіт кивнув.

— І ви, напевне, зраділи, еге ж? Подумали, що нарешті вас урятують.

— Ага, саме так мені спершу і здалося, — відповів Марк. — Але потім у мене виникла думка: а чому ж оця людина не гукає до нас абощо? Це видалося мені дивним. І саме тієї миті я побачив пістоль у його руці.

— Ну, і що ж ви зробили потім? — запитав Гіт, наче почувши цю історію вперше.

— Я