Репетитор - Ганна Хома

Таку лекцію якось прочитав йому Славко. Тоді Андрій майже нічого з того не второпав.

«А якщо і я почну зараз припускати нісенітниці?.. Є ж у вас, Антоне Федоровичу, племінниця, яку ні за що, ні про що звільнили з роботи, дякуючи вашому шефові. І не може вона й досі знайти роботу. І, напевно, вас щоразу накручує. Але ви ж лояльні до свого шефа, чи не так?

А мене не просто не любите. Ненавидите мене, пане персональний шофер».

Андрій озирнувся в пошуках аптеки. Білий пікап маячив неподалік.

Піти попросити хлопців, чи що?

Нікуди він не пішов, звичайно.

«Може, сядемо?» — здався зморений організм.

«Обов’язково! За ґрати. І де ж тут аптека?»

Якраз нагодилася потрібна маршрутка.

…У лікарні він ясно усвідомив, що може не дійти додому.

Тому купив упаковку аспірину, спробував на зуб, — виплюнув. Гидота рідкісна.

За звичкою зо дві години посидів під дверима реанімації, вислухавши купу добрих порад.

До хати дійшов. На автопілоті.

«Все, я беру тайм-аут», — заявила свідомість.

«Я тобі дам тайм-аут. Що я напишу в блокноті?»

«День третій. Я вмер. Прошу не турбувати».

Він упав пластом на ліжко і згадав про аспірин, вже провалюючись у пекло.

Самотність — це коли немає кому подати тобі ложку води.

…Прокинувся на світанку з чавунною головою і насамперед визирнув у вікно.

Туманний ранок безсоромно обіцяв перейти у такий само сльотавий день.

Мама любила туман, — згадалося недоречно.

Мама. А вона ЗНАЄ?

І він знову заснув.

— …Троцишин Антон Федорович…

— А ви справді його адвокат?

— Так, я адвокат Андрія Ігоровича Шелепінського. І я прошу розповісти мені…

— Я вже все розповідав слідчому.

— Тепер прошу розповісти мені…

— Чому ви всі так любите по сто разів?..

— Троцишин Антон Федорович, ви відмовляєтесь відповідати на запитання?

— Та ні, ні, просто… Те, що сталося, — жорстоке і несправедливе злодіяння. Я все ще не можу отямитись. Я бачив, розумієте, бачив… як він лежав на ліжку… з двома ножами у тілі. Це дуже страшне видовище.

— А мій підзахисний, як він зреагував?

— Андрій? Він… він мене дуже вразив. Розумієте, моїм першим порухом було втекти подалі, не бачити нічого. А він одразу взяв себе в руки і, поки я в паніці гасав квартирою, — вже встиг викликати лікарів, а потім… Я б ніколи не зміг зробити цього навіть під дулом пістолета… цю пункцію. А в нього рука не здригнулася, можете собі таке уявити? Лише, коли він знепритомнів, я подумав, що навіть сталеві нерви деколи не витримують.

— По-вашому, у Шелепінського Андрія Ігоровича сталеві нерви?

— Аякже. Щоб поставити Остапа на місце, треба мати сталеві нерви. Але кажуть, що без цієї пункції Ігор Васильович не протягнув би і двох хвилин… Знаєте, я його сьогодні зустрів… у нього так блищали очі, ніби він мав гарячку…

— Мого підзахисного?

— Його справді підозрюють?

— А ви сумніваєтесь?

— Не знаю. Тепер, після того, що він сказав і що я вам тут розповів… Не знаю.

«День четвертий». Андрій мимоволі поставив у блокноті знак запитання, здивувався, насилу згадав мамину адресу, але знак запитання викреслювати не став. Зажурився, що треба їхати на другий кінець міста. Подивився на куплений аспірин, засунув його до кишені й поїхав.

Ненавидів пігулки.

Але Славко, коли б усе це бачив, сказав би інакше: «Ти себе караєш, чоловіче. Ти вважаєш, раз твій батько лежить у лікарні, ти не можеш радіти життю. Повір мені, коли дуже хотіти, то елементарно можна захворіти. Зізнайся, що ти хотів захворіти. А тепер боїшся видужати. Зізнайся хоча б самому собі».

На кінцевій зупинці Андрій насилу витягнув себе з маршрутки, подивився вперед і зітхнув. Він сів не на той рейс.

Лікарня похмуро поглядала на нього з височенного пагорба.

Ще раз зітхнув і посунув довгими-предовгими сходами нагору. Хто знає, може цього вечора йому не стане сил ними піднятись?

Серед білого дня двері реанімації майже не зачинялися. Люди сновигали туди-сюди.

«Я всього-навсього ненавиджу пігулки».

Андрій постояв, наважився, підніс руку до дзвінка…

Дівчина з волоссям кольору темного пива, у синьому костюмі й капцях на босу ногу підійшла до дверей з якимись паперами в руках, мигцем глянула на нього, взялася за клямку…

— Ой! Це ви?

Чому всі так дивуються при зустрічі з ним?

Вона поправила зачіску, не зводячи з нього очей. І раптом…

— Богданівна мене вб’є. А, переживу! Ваш знайомий все ще на апараті штучного дихання, але пробує дихати сам. Кардіограма не найкраща, у нього панкардит, гарячка не спадає. Дренаж з черевної порожнини, можливо, заберуть на тому тижні. Він приходить до тями уривками і одразу засинає. У його палаті окремі цілодобові чати, більше нікого навіть з медперсоналу не впускають. Здається, навіть слідчого витурили. Про шанси мене не питайте, у нас трапляються усякі дива: оживають ті, яких вже списали, і вмирають люди, ще вчора цілком здорові. Але… не втрачайте надії.

Виходить, вона його пожаліла, але чомусь ця жалість не нагадувала прокисаючого молока на денці котячої мисочки.

— Олена? — спробував він.