Репетитор - Ганна Хома

…Відкривши свіжокуплений блокнот, призупинившись і призадумавшись, Андрій написав: „День перший“, а під ним: „Магазин — лікарня — дім. Нічого“.

Подумав і дописав: „- 273 градуси Цельсія“. Фізики стверджують, що ото і є абсолютний нуль, абсолютне ніщо. Не мав причин їм не вірити.

…Накрившись ковдрою з головою, Андрій спробував заснути. Але холод володарював нестерпний.

Заплутані в хмарах рідкісні зірки давали занадто мало світла, щоб можна було зігрітися, вижити і дочекатися заблукалого сонця.

Але вмирати швидше, ніж за шість… точніше, вже за п'ять днів, він не збирався.

— …Шелепінський Андрій Ігорович, вісімдесят третього року народження, проживає… О, а проживаємо ми не далеко, не близько, аж у Новому Місті. Це там, де податкова? І ми збиралися пішачком з Личаківської туди затьопати, чи, може, таксі зловити? Не чую.

— Ви вже про це питали. Пішки.

— В нуль годин двадцять хвилин за місцевим часом в погоду, не зовсім придатну до піших прогулянок, так? Знову не чую.

— Я свою роботу виконав і міг іти куди завгодно.

— А чому ми не захотіли переночувати у потерпілого, який в нуль годин вісімнадцять хвилин пропонував нам залишитися?.. Мені купити слуховий апарат?

— Не хотів.

— Чому ж тоді о другій нуль три ми вернулися до дому потерпілого?

— Ви можете не звертатись до мене в першій особі множини?

— Ой, які ми грамотні? Перша особа множини. А огріхів наробили до біди і трохи.

— Я не робив… огріхів.

— A-а, то так все було заплановано: покрутитись біля будинку півтори години, почекати, поки всі заснуть, піднятися на другий поверх, зробити свою чорну справу, спуститися і… тут, як назло, до передпокою заходить Троцишин Антон Федорович, який о другій нуль три (всі свідчення, як бачите, напрочуд точні) закрив гараж і зайшов поставити квартиру на сигналізацію, отже, заходить він і бачить нас посередині холу. Що робимо ми? Зметикувавши, що він з перестраху не розбере, чи ми щойно увійшли чи збирались виходити, ми знову підіймаємось нагору, розігруємо плач і скрегіт зубів…

— Я нічого не планував, не робив ніякої чорної справи, я вже все розповідав!

— Розповідали, аякже. Що змерзли і завернули погрітись, аж раптом почули підозрілий шум і побігли подивитись. Мовчки і не відповідаючи на досить здивований вигук свідка.

— Вигук — не запитання, на нього не обов’язково відповіда…

— Ви — садист, Шелепінський Андрію Ігоровичу, рафінований садист, який заздалегідь купив ножі, може, ще навіть не вибравши жертви, але винюхуючи її у величезному місті і чекаючи нагоди! А може, у вас був вагомий мотив? Для двох ножів повинен бути досить вагомий мотив… Так на чому ми застрягли? А! Ми застрягли між дванадцятою двадцять і другою нуль три двадцять дев’ятого вересня дві тисячі першого…

— Я не купляв ніяких ножів.

— Отже, все решта ми не опротестовуємо? Залишилось з’ясувати, де ми взяли ножі. То де ми взяли ножі? Не чую.

— Я не…

— Так-так.

— Мені треба подумати.

— Над чим?.. Ми знову занадто тихо мовчимо.

— В тому, що ви розповіли, є щось не… неправильне, але я не можу тут думати. Мені треба вийти звідси.

— Ого, як круто! Навіть герої американських бойовичків такого собі не дозволяли.

— У них є адвокати.

— Ав нас є півтори години ночі, на яких ми не маємо ні алібі, ні путящого пояснення. Так чим ми займались між?..

— Коханням. Чим ми ще могли займатись вночі та ще й півтори години…

— Не перегинайте палиці, бо… Що таке? Я просив мене не турбувати.

— Ігоре Петровичу, там — адвокат.

— Хто?!

— Адвокат Андрія Ігоровича Шелепінського.

— Та-ак…

Адвокат має вигляд колгоспного їздового, поквапцем перебраного на голову екзаменаційної комісії, в окулярах, з лисиною і з паперами, в яких, на перший погляд, мало що тямить.

Андрій, за все своє неповторне життя не маючи справи з адвокатами взагалі і з цим адвокатом зокрема, вирішує не цуратися добрих фей, що з’являються у потрібний час з потрібними чарівними паличками в кейсах. Навіть якщо ці феї дико схожі на їздових.

Після двох діб маринування у тутешньому загратованому кліматі у нього перед очима весело мерехтить, його кидає то в жар, то в холод, і він безперестанку зашпортується на рівному місці. Голову — так і хочеться відкрутити і сказати, що так і було. Руки вже не тремтять, але чомусь постійно терпнуть пучки, хоча він і невпинно розтирає їх.

За дві тутешні доби проходить вічність, не просто проходить, а котиться асфальтовим катком його нервами і судинами, і важко сказати, що присмак, який вона залишає на згадку, йому до вподоби.

— Добридень, Андрію! Ваша мама розхвилювалась, що ви не зателефонували їй, як обіцяли, і сама передзвонила до вас на роботу, а довідавшись, що вас забрали у відділок, зв'язалася зі мною.

Тирада адвоката викликає судомне бажання зареготати, але хлопці в міліцейській формі неправильно б його зрозуміли. Вони не знають, що мама давно перестала хвилюватися за нього, а надто надзвонювати через усілякі дурниці персональним адвокатам. Ні, те, що вони існують на світі, вона знала: з різних там книжок, серіалів, але щоб живий та ще й персональний — тут Андрій дуже сумнівався.

— Доброго ранку. Дякую, що прийшли. У вас гарний вигляд! — розгублено випалює одним подихом Андрій. Крізь скельця окулярів на нього уважно зиркає екзаменатор, і Андрій прикидає, що якимось дивом спромігся бовкнути на „четвірку“.