Знак Саваофа - Олесь Ульяненко
— Перестань… То все минуле, — очi у напiвпiтьмi волого загорiлися.
— Навряд… Я дуже скучаю за тобою… Дуже… — Вiн ткнувся стриженою головою у груди, i вона провела по нiй своїми довгими пальцями.
— Тобi треба вибирати, куди йти, Андрiю. Не iнакше. Борис може зробити висновки, якщо, — вона осiклася. — Iди… Iди…
— Ти хочеш мене?
— Так, — чiтко i ясно сказала вона. — Але не дам тобi, Андрюша. Ти зробив свiй вибiр…
— Я його давно зробив…
Махмуд, що сидiв у далекому кутку на крiслi й попивав шампанське, сказав:
— Нам треба мотати, бос. Бо будуть кранти… Канєц…
— Зараз, — тихо сказав Лямур, поцiлував рвучко Iлону i пiшов, полишивши її сидiти на схiдцях у глибоких брунатних тiнях, з пiднятим догори печальним, по-справжньому печальним обличчям.
Так, потiм гостi помчали, погойдуючись у м’яких сидiннях авто, повз площу, рiвними рядами домiв, з прапорами на флагштоках, а велика мельхiорова хмара тонким витягнутим язиком пролягала над передмiстям, й Iлона з дитячим захопленням слiдкувала, як все складається, наче хтось дослухається до її дiй, до її бажань.
— Банальна логiка кiнця, — тихо прошепотiла вона, запалюючи мiцну сигарету, виводячи авто на пустирище. На дамбi вiтер гуляв рудою пилюкою, перемiшаною зi снiгом. Дорога обривалася бiля самого монастиря i зараз лежала розквашеним брунатним широким полотном, якщо глянути крiзь вiкна, то закривала лобове скло; дорога пiдмерзала, i кавалькада машин, декотрi з вiдкритим верхом, легко загуцикала колесами по пiдмерзлих вибоїнах, кавалках рудої глини. Гостi, забачивши степ, що лежав бiлий аж до самого краю, до самого мiста, яке пiдпливало у бурштинi електричного свiтла, весело загукали, пускаючи навпрошки могутнi машини, привезенi з Нiмеччини, решта продовжувала виграйкувати по дорозi. Але нарештi всi зупинилися бiля котловану, вiрнiше, бiля невеликого урвища, де стояв млин, який зараз чарiвно i несподiвано, казково i лячно горiв, наче вiд iлюмiнацiї, десятками лiхтарiв, проведених сюди, швидше за все, мормонами; вогнi тягнулися тонкою ниткою аж до самого озера. I от гостi, одягненi в шовк, дорогу шкiру, взутi у наймоднiше шикарне взуття, збилися купою, а затим розтяглися бiля урвища над самим озером, а пiд ногами у них лежав майдан, пiдтоплений людським духом.
Вони побачили кiлькох монахiв, що чорними круками, зiгнутi, сердито походжали вздовж озера. Вони призупинялися, вимахували руками, показували кулаки або згинали характерним жестом руку в лiктi. Мормони стояли купкою повiддалiк, не перемовлялись, а лише випускали пару з рота, видно, кидаючи образливi слова, що анi монашому чину не годилося слухати, анi братам Мормона. А гостi стояли, дивилися поверх їхнiх голiв на язики, кривавi язики сонця, що розпушувалися, двоїлися у темних озерах, зрiдка глипаючи на юрбу мормонiв, де з усiх вирiзнявся Льопа у широкополому чорному капелюсi, довгому плащi, в нетерплячцi смикаючий ногами, весь зiбраний, наче кiшка до стрибка за жертвою. Нарештi один монах зробив жест. I цей жест викликав хвилю непiдробного захоплення юрби. Монах пiдсакав ризу i показав блiдого одвислого прищавого зада братам Мормона. Iншi двоє застрибали, як павiани, рубаючи руками повiтря i хрестячи направо та налiво, харкаючи, витягнувши шиї — хто далi дiстане. Натовп аплодував, свистiв, улюлюкав. Монахи загрозливо позирали на млин, на мормонiв, але оком не повели в бiк гуляючих, так, начебто то були їхнi союзники. Але ось щось у їхнiй поведiнцi змiнилося. Кiлька кудлатих кремезних чорних тiней виповзло з червоної рогози. Снiг заклубочився вiд монастиря. Ще кiлька трохи нижчих зростом чорноризцiв скотилося прямо пiд ноги сектантам. Хрясь! I один з братiв, пiдстрибнувши на мiсцi, зловивши велетенський кулак вгодованим писком, поїхав спиною по втоптаному снiгу. Льопi натягли на вуха капелюх. Маленький кривоногий монах з боксерською швидкiстю затузив його в пузо. Льопа вертiвся, проте стояв непохитно, вимахуючи руками, як вiтряк. Монахи хапали за чуби мормонiв, витягували з натовпу i дубасили вправно так, що луна котилася вибалком, їхнi здоровеннi кулаки молотили по-селянському. А мормони отарою тупцювали на мiсцi. Вони не тiкали, не оборонялися, а продовжували дрiбним кроком вiдходити до стiни старого млина. Вони вiдступали, полишаючи по одному на розтерзання чорноризникiв когось iз своєї братви. Так продовжувалося хвилин п’ятнадцять, доки Льопа не здер iз себе капелюха, жбурнув його вперед i одним гарматним ударом звалив у снiг найбiльшого православного. Мормони в один голос завили i клином рушили на отетерiлих чорноризникiв, якi вже зачули радiсть перемоги. Тут-таки все перемiшалося. Хрясь! Бабах! Трах! I купа навалилася на купу. Ноги, руки, голi зади. Потiм у повiтря полетiли шматки риз, клоки борiд i патлiв. Всi розсипалися на снiгу. Льопа, навiжено волаючи, душив кривоногого монашка, забиваючи йому пельку снiгом. Двох iнших за ноги тягли топити до озера, а тi лише богохульно матюкалися, харкалися, тицяли дулi. Решту чорноризникiв притиснули до стiни. Хтось вже сукав мотузкою i кричав, що будуть вiшати богопродавцiв. Тлустi, без жодного виразу на обличчi мормонiвськi баби заспiвали якихось пiсень, подiбних на псалми, тримаючи чинно на грудях книжки пророка Мормона. Зараз вили чорноризники. Вони уперто не хотiли визнавати свою поразку. Двоє чи троє купалися в озерi. Двоє братiв вiдганяли їх кiлками, щоб тi не приставали до берега. Вистромивши бороди, гребучи по-собачому лапами, вони намагалися дiстатися iншого, але й там їх мормонiвська дiтвора вiдганяла мерзлим груддям. Скоро притягли ще трьох. I зараз вода темно кипiла вiд людських тiл. I вже готовий був Льопа виголосити повчальну промову, як у гурт вклинився новоприбулий захеканий загiн чорноризникiв на чолi з самим настоятелем. Настоятель пiдсукав рясу, i нога, взута у модний лакований черевик, з рипом врiзалась у гузно самому Льопi. Льопа квакнув, розтягнувся на снiгу. Дрючок переламався на його горбу. Чорноризники запрацювали молотобiйцями, хекаючи вiд лютi й бризкаючи слиною. Вони хапали мормонiвських бабiв, здирали з них одяг, топтали. Мужчин давили руками. Настоятель, вирячивши очi, благоговiйно трусячи бородою, заверещав:
— Скопi їх, братья!
I чорноризники кинулися стягувати з преподобних братiв штани. Це останнiм додало сили. Вони збилися в клин разом з бабами, що трусили голими цицьками, i посунули на православiє, посипаючи ряди його груддям i книгами пророка Мормона.
