тодiшньою модою пальцями, руки, але з обличчя — матовий, як скло на нових, виготовлених за наказом Єви вiтражах; хоча навряд у тому виразi була присутня тривога, так, щось вiддалене, мов неприємний звук глухого дзвона на пустiючiй провiнцiйнiй, у самiй глухоманi церквi; такий-от матовий серпанок плавав у його очах, наразi сивушних, очманiлих, i, не зважаючи на холод, пiт струменiв по обличчю, дряблуватiй шиї прямо на цупкого комiрця. Цим поглядом, владним i розгубленим водночас, вiн окинув хол зi столиками для легкого частування, з шампанським, дрiбненькими бутербродиками з усiлякими делiкатесами. Нагорi їх чекало щось iнше, але гостропискi гостi вже нетерпляче сопли носами. Борис дивився на рiдню, що вишикувалася перед ним, i його очi враз потеплiли, наповнилися вологою. Йому подали згорточок, що був другою його донькою. Iлона почула приплив якогось звiриного жалю до цього чоловiка, так, як вiдчуває жiнка до того, котрий зробив її вперше жiнкою, або до невдах, що заслужили кращу долю. Iлона провела його поглядом: як вiн важко пройшовся, тримаючи на витягнутих руках Алiсу, легко переставляючи ноги, i щось подiбне бажанню, знову ж таки, повторного жалю трiснуло в її майже яшмових очах, — Iлона стояла у вишневiй сукнi, опираючись на добротне крiсло однiєю рукою, зовсiм маленька, тендiтна i беззахисна, а вiн, майже патрiарх, iнакшого слова вона зараз не могла пiдiбрати, впевнено ходив перед гостями i показував дитину, що весело сукала нiжками. Нора попискувала майже безголосо, як риба — безколiрна, загублена десь у потоках свого материнського почуття, лише очi пломенiли, навiть трохи нездорово, як для таких iменитих гостей, тому Iлона зi злістю подумала, що сестричка дурна, як рiпа. Гостi для легкого частунку розсiдалися крiслами мовчки, тiльки розстебнувши пальта, з якоюсь упертою малоприхованою заздрiстю, пожираючи мовчки наїдки та напої, непомiрна цiна яких дратувала навiть Iлону. Борис продовжував стояти, вiдкинувшись назад, наче наполовину вилiплена статуя. Краєм ока вiн глянув на Iлону, що ледь схилила голову i слухала, що говорить їй на вухо Єва, прикриваючи долонькою рота. Тодi вiн щось зрозумiв, важко пiдняв свої вилинялi брови, якi нагадували жiночi, коли побачив, як схилилася упiвоберта Єва, ледь торкаючись, звiсно, умисне, оголеного плеча Iлони своїми бронзовими локонами, i повiльно, наче в рапiдi, вiдхиляється назад, проявляючи на своєму гарному обличчi усмiшку з ямочками; вiн уже неуважно слухав, начебто голоси нагадували затяжну зливу. Iлона у вишневiй, темнiй, аж очам боляче, сукнi з декольте, зi шлейфом, що волочився позаду, зараз повнiстю затьмарювала Єву, якусь невиразну, простакувату, десь наче втрачену, кимось загублену або наче пiсля затяжної хвороби. Його, напевне, насторожила не сама Iлона, не якась невловима перемiна в нiй, яку виказувала людина, що досягла своєї мети, а то навiть переситилась, а поведiнка Єви, скута, насторожена, дарма, що вона виглядала навiть щасливою: так виглядають люди на вокзалi, пiсля дурного сну, який от-от повинен збутися, i все на сьогоднi роз’ясниться, але не кращим робом. Єва перехопила його погляд, зашарiлася, зустрiлася очима з Iлоною, а та завмерла, як людина з неспокiйною совiстю, повiльно, вишукано двома пальцями пiдбираючи сукню, рушила мiж рядами столiв, погойдуючи стегнами, зовсiм не вульгарно, з долею надмiрної театральностi, проте не виклично, ледь нахиляючи голiвку. Вона зупинилася бiля Бориса — тендiтна, тремтяча, мов малинова свiчка, витерла йому хусткою обличчя, дбайливо i нiжно, любляче. Сказала тихим, з приглушеним сумом голосом:
— Правда, Єва сьогоднi дуже гарна?
— Не сказав би… Зовсiм нi… Бiльше ти… Так, саме ти…
— Дякую…
— Я ще пiдiйду до тебе…
— Можеш розраховувати…
Вона знову повiльно, пiдтримуючи сукню двома пальчиками, рушила до Єви, криючи широкий простiр вiтальнi маленькими нiжками, взутими у червонi iталiйськi черевики. Борису повiяло холодом, вiн заплескав у долонi, просячи тишi, але чи то його крик потонув у гамiрливiй вовтузнi, чи просто вiн невпевнено повiвся, але з першого разу пiдняти гостей не вдалося. I саме в цю хвилину, коли вiн уже розмахнувся руками, дверi розчахнулися, розкололися шкаралупою горiха. I всi розгледiли в ясному холодi вечiрнього повiтря трiйцю, що стрiмко рушила в бiк Бориса.
Так вони зайшли до помешкання вiдомого багатiя, чиновника, зовсiм просто, але ця легкiсть поведiнки була радше диктована помилковим уявленням про власнi персони, — пiзнiше вирiшили у всiй Соснiвцi, хоча це, як i все, що стосувалося язика мешканцiв Соснiвки, не було правдою. Першою, хто вiдчув i зрозумiв, що затишок цього гарно облаштованого дому, разом з котами, папугами, колiбрi, меблями i, нарештi, його господарями, — вiдiйшов не так у минуле, як у глибоку тiнь того, що колись називалося спокоєм, була Iлона. Так. У хол просто ввалився Андрюха Лямур у супроводi двох своїх браткiв — Махмуда та Мономаха. Вiн iшов пружною ходою, тримаючи попереду себе велетенський букет квiтiв, у шкiряному пiджаку, досить вишуканому, в дорогих, вiд Версаче, джинсах, з голеним черепом, де проступав синiй, вiд макiвки до лiвого вуха рубець, ще свiжий. Але, не зважаючи на окид, розмах його широких плечей, атлетичну поставу, тваринний iнстинкт, звiрячу силу, iнодi у ньому вгадувався розум, зовсiм небуденний, захований, замулений не одним десятком рокiв, про котрий, про той розум, вiн, Андрюха Лямур, анi сном, анi духом не вiдав, а якщо таке i приходило в голову, вiн напивався всмерть, починав бешкетувати, ганяти степом, мiстом на своєму новенькому джипi. А ще знали про його зачаєну тугу за Iлоною. Простота соснiвська засуджувала панську курву i жалiла по-своєму Андрюху, чомусь, як завжди, помилково, причисляючи бандюка до своїх.
Андрюха i його братва постояли на порозi. Борис простягнув руки у привiтаннi, й вони рушили, порипуючи новенькими чоботами. Це ще не означало примирення, але був неабиякий крок для Бориса, бо йому вкрай обридло скубатися на двi руки — з одного боку чеченцi, що понаповзали з Москви, а з iншого — небезпечний, розумний i, головне, незаслужено ображений, кинутий напризволяще Андрюха Лямур, який стояв бiля джерел їхнього сiмейного бiзнесу i був, вважай, пiонером у цих смердючих лабiринтах українського темного ринку, що називається бiзнесом. Присутнi дами заворожено проводжали його невисоку, але мiцну, струнку постать боксера; чоловiки мовчки очiкували, не знаючи, як дiяти далi; бiльшiсть була без зброї, а у кого вона i була, то швидко користуватися нiхто не вмiв. У Андрюхи пiд лiвою пахвою телiпалася жовта кобура, а за поясом стримiла рукоятка «стєчкiна». Махмуд не приховував автомата-пiстолета
