Ідеальний син - Ізмайлова
"Тоді не починай речення з цих слів". Я сідаю прямо в ліжку, стискаючи ковдру в пальцях. "Що відбувається? Що сталося?"
"Хтось щось розмалював на наших вхідних дверях".
Я можу тільки уявити, що хтось написав на нашому будинку. Прямо на очах у всіх наших сусідів, які, я впевнена, нічого не бачили. Я з усіх сил стримувала сльози, але тепер вони загрожують вилитися назовні.
"Еріко..." Він сідає поруч зі мною на край ліжка. "Все гаразд. Не плач. Я про все подбаю. Просто залишайся вдома".
Але це набагато більше, ніж просто слова, намальовані на наших дверях. Це можна зафарбувати. Більшу проблему не так легко виправити. Я витираю очі, намагаючись стримати сльози, але не можу.
Очі Джейсона пом'якшуються. Він обіймає мене, поки я ридаю за нашим сином. Важко зупинитися. Я просто продовжую думати про мою маленьку дитину. Крихітний, безпорадний згорток, який я принесла додому з пологового будинку шістнадцять років тому. У в'язниці. Він, мабуть, наляканий. Я його мати, і я повинна бути там, щоб доглядати за ним, але я не змогла.
"Це все моя провина", - шепочу я у вологу сорочку Джейсона.
Його тепла рука гладить мою потилицю. "Ні, не твоя. Припини так казати. Ти чудова мати. Це не твоя провина".
Як він міг таке сказати? Особливо тепер, коли він знає про мого батька?
Він стискає мене міцніше. "З Ліамом все буде добре. Це все помилка. Він буде вдома до того, як ти дізнаєшся про це". Він цілує мене в маківку. "Слухай, чому б тобі не прийняти душ, щоб ми були готові до слухання? Я подбаю про графіті".
Слухання про заставу для Ліама об одинадцятій. Я маю встати з ліжка і прийняти душ до того, як це станеться. Але я не знаю, чи зможу зібратись з силами. Я все думаю про те, що Ліам проведе ніч у в'язниці. Або ще гірше, що він проведе у в'язниці наступні тридцять років.
"Гаразд", - бурмочу я.
Джейсон відсторонюється від мене. Коли я піднімаю на нього очі, його брови насуплені. "З тобою все буде гаразд?"
Я безмовно киваю.
"Ти впевнена?"
Я ковтаю клубок у горлі. "Іди і роби те, що маєш робити".
Джейсон майже виглядає так, ніби збирається наполягати на тому, щоб залишитися, але тут дзвонить мій телефон на тумбочці, тож він користується нагодою спуститися вниз. Я дивлюся на екран і бачу, як блимає ім'я мого боса.
О Боже, я маю здати статтю сьогодні. Останнім часом вона була останньою річчю в моїй голові, але Брайан збожеволіє, якщо я не підготую її. Я не хочу втратити роботу на додачу до всього. Тим паче, що ясно, що юридичні рахунки Ліама будуть значними.
"Привіт, Браяне", - кажу я. Я намагаюся звучати не так жахливо, як почуваюся. Якщо Ліам може бути чарівним, навіть коли не має цього на увазі, то і я можу. "Мені дуже шкода, що стаття запізнилася. Якби ти міг дати мені час до завтра..."
Брайан на мить замовкає, перш ніж щось сказати. "Справа ось у чому, Еріко. Мені треба поговорити з тобою про твою статтю".
"Я, мабуть, зможу написати її до вечора, якщо вона тобі справді потрібна... У мене тут просто божевілля".
"Так", - дихає він. "Я чув".
О, ні.
"Я не знала, що ти знаєш".
"Я репортер, Еріка. Це у всіх новинах".
"Не його ім'я", - пискнула я. Ніби це має значення.
"Я думаю..." Голос Брайана знижується на тон нижче. "Думаю, буде краще, якщо ти зробиш перерву в роботі в газеті. Поки все не вщухне. Тобі зараз потрібно бути зі своєю сім'єю".
"Все гаразд. Я все ще можу робити свою роботу".
"Це не за бажанням".
О, я зрозуміла. Ніхто не хоче читати батьківські поради від матері вбивці. Гадаю, в цьому є сенс. "Як довго?"
"Будемо діяти на свій розсуд".
Тож... назавжди. По суті, мене звільнено. Напевно, є якийсь закон проти цього, але я не маю енергії, щоб боротися з цим. Я впевнена, що Брайан знає це. "Гаразд".
"Я буду на зв'язку", - обіцяє він.
Ні, не зв'яжеться.
Я поклала слухавку. Я не уявляла, що таке можливо, але зараз почуваюся ще гірше, ніж п'ять хвилин тому. На додачу до всього, я втратила роботу. Принаймні Джейсона не можуть звільнити, бо він сам собі начальник. Це невелика втіха.
Я нарешті витягаю себе з ліжка і йду в душ. Я дозволяю гарячій воді омивати мене, не бажаючи більше ніколи звідти виходити. Я хочу жити в душі. Що скаже Джейсон, якщо я відмовлюся виходити з душу? Але ні. Я маю бути там заради своєї сім'ї. Було б егоїстично влаштувати собі зараз психічний зрив.
Коли я витираюся рушником, у спальні дзвонить мій мобільний телефон. Я вибігаю з ванної, мокрий від поту, і тягнуся до телефону якраз перед тим, як він переходить на голосову пошту.
З іншої лінії до мене долинає шипіння: "Було б прикро, якби хтось убив вашу гарненьку донечку, як ваш син убив ту дівчину".
Моє серце мало не зупинилося в грудях. Я дивлюся на телефон. "Хто це?"
Не дивно, що вони поклали слухавку.
Я заплющую очі, бажаючи, щоб я заснула, і все це виявилося б жахливим сном. Але ні. Я мушу вдягатися і йти на це слухання. Я маю бути там заради Ліама, незважаючи на те, яку жахливу річ він зробив.
