Кров кажана - Василь Миколайович Шкляр

Мені зовсім не хотілося їсти, але я сказала:

— Звичайно, буду. Хто б це відмовився од юшки із щу ки? Насипай, я зайду до тебе у фліґель. Тільки самої юшечки, без риби, добре? Іванько був дуже потішений тим, що я зголосилася на його частування. Зрештою мені хотілося зробити для нього щось приємне, і, відсьорбнувши через силу першу ложку, я сказала:

— О о о, яка смакота! А ти чому не їси? — Іванько вже їв.

— Я не люблю вечеряти сама.

Він узяв тарілку і виклав собі з казана велику гостроно су голову з виряченими білими очима. Мене знов ледь не знудило, однак я не подала й знаку і тільки вдала здивування:

— Ого, яка головешка! Щука була, мабуть, кілограмів зо три.

— А п’ять не хотіли? — гордо спитав Іванько.

— Як же ти витяг такого крокодила?

— Дуже просто. Заморив, підтяг до берега, а потім при глушив кілком.

— Осиковим?

— А яким же! Тепер він завжди при мені.

— Ти садист, Іваньку.

— Хто о о о?

— Катюга.

— Як треба, то й катюга, — погодився він. — Іванько ще в інтернаті нікому не давав собі в борщ наплювати. Один вихователь був уївся в Іванька і поселив у палаті сцикунів…

— В якій палаті?

— Ну, була така. Там поселяли окремо тих, хто робив під себе ночами. Смерділо звідти за версту. Але Іванько ніколи не дзюрив під себе, це той вихователь нарошне спровадив туди Іванька за те, що не хотів з ним…

— Що?

Карлик виколупав з риб’ячої голови велике, обросле жиром око і смачно його обсмоктав.

— Робити оте. Але Іванько йому потім зробив, ох, і зробив!

— Та кажи вже, що саме.

— Що? Убив його.

— Як… убив?

— Якось на уроці він викликає Іванька до дошки. Ну, Іванько взяв крейду, написав там щось не так, а він каже:

«Ти дебіл». — «Як де бил? — питає Іванько. — Ніде не був».

Він тоді встає за столом і каже до класу: «Ну, ви відєлі такого дебіла?» А всі як зарегочуть. Тут уже й Іванька зло розібрало. Він шусь — і відсунув убік стільця, на якому допіру сидів розумака. А той саме ну сідати. Та як геп неться — тільки ноги задер. «Убіл! Убіл!» — кричить, а Іванькові ще й тоді чулося: «Дебіл! Дебіл!»

Карлик шморгнув носом і, як справжній зарізяка, витяг з розвареної голови ще одне жирне око. — І що потім? Ти так і жив у палаті… сцикунів?

— Килина Гнатівна визволила Іванька. Була в нас така гарна вчителька. Вона всіх любила, а Іванька найдужче.

Як мати. Було притулить отако до себе та й каже: «Я тобі,каже, — Іваньку, якби могла, яєчко б на долоні підсма жила». А потім… — він знов шморгнув носом і повісив свою велику, як у коня, голову. — Потім вона померла. Нас водили на похорон. Учні несли вінки і плакали. А Іванько — ні. Слинив сухі очі, щоб заплакати, та не виходило. Тільки пізніше… Ви не повірите.

— Кажи, — попросила я.

— Коли її закопали, того дня… тієї ночі Іванько знов пішов на цвинтар. Уже сам. Там було тихо і зовсім не страшно. Й Іванько заплакав. І плакав так довго, що його почало трусити від холоду. Тоді він заліз під вінки на могилу, зігрівся й заснув. І приснилося Іванькові, що Килина Гнатівна тримає над вогнем руку, складену човником, а на її долоні шкварчить розбите яєчко. Прокинувся він, коли вже розвиднилося. І більше не вернувся в інтернат. Після того ніколи не боявся ні цвинтарів, ні мерців. А тут… почало діятись щось несусвітнє. Тут…

— А знаєш, я теж інтернатівська, — сказала я Іванькові те, чого нікому не казала після заміжжя.

— Ви и и???

— Я, я. Батька зовсім не знала, а мати тяжко захворіла, коли я ходила в шостий клас. Вона не виходила з лікарні, і мене забрали в інтернат. Так що ми з тобою, Іваньку, з одного тіста.

— Щось не дуже віриться, — він подивився на мене прискіпливо і, як мені здалося, трохи насмішкувато.

— Чому?

— Ви не така.

— Яка ж я, Іваньку?

— Не така, — повторив він. — Ви… як намальована.

— Це добре чи погано?

— Кому як.

— А тобі? — Іванькові гарно, — сказав він.

— А тоді, уяви собі, я була таким бридким каченям, що навіть мати називала мене не інакше, як виродком, і не могла на мене дивитися.

— Може, вона була не сповна розуму? Або недобачала.

— Не знаю. — Я подивилася у вікно, яке темніло на очах.

Було таке відчуття, що та швидка осіння сутінь лягає навіть на серце і підточує його, підмиває, як мертва вода. Мені не хотілося заходити в дім, хоч я була ще ослабленою і мусила б давно прилягти. Однак щось мене стримувало, не відпускало навіть тоді, коли розмова з Іваньком роз’ятрила душу до смертельної туги. — Їдець же із вас, — з докором сказав він, прибираючи зі столу тарілку з вихололою юшкою. — Скоро й самі станете, як та щука.

Я міркувала, що мені з ним робити — запросити ночувати в дім чи не варто. Зрештою подякувала за вечерю і вийшла надвір. Щось дивне коїлося в природі. Сутінь то згущувалася, то враз світлішала, набираючи жовтогарячого кольору, і мені спершу здалося, що це ґалюцинація зору або й потьмарення мозку. Але ні — то мінилося розколош кане небо; тут, унизу, ще стояла напружена тиша, а високо вгорі уже розгулявся такий вітрюган, що шматував хмари на клоччя, віщуючи різку зміну погоди. І ще дивина: непорушно завмерлі дерева якось так чудно гули, ніби у їхніх дуплах оселилися осині рої. Напевно, у стовбурах зашумкотіли стомлені осінні соки в передчутті близької грози.

Я почекала, поки на мене впали перші ріденькі краплі, та коли над річкою широко засвітилася блискавка, пішла в дім. Ніколи не боялася випадково заблукалих осінніх гроз, що знічев’я полохали нічне небо, а тут мене охопив якийся млосний неспокій. Відсвіт холодної блискавки торкнувся самого серця, як і та перша раптова темінь, що підмивала його, наче мертва вода.

Коли зайшла до спальні, те нещасне серце зіщулилося в макове зерня: я відчула, що з потемку на мене хтось дивиться. Першим поривом було — тікати. І відразу твереза думка: не втечеш. Від цього не втечеш нікуди.

Я потяглася рукою до вимикача, та, ще не засвітивши світло, побачила біля ліжка двоє жовтих очиць.

Світло, мов блискавка, виповнило всю кімнату.

Фр р р р