Репетитор - Ганна Хома

«Анемія чи струс? Чи те й інше?»

Він навпомацки встав, намацав ногою край килима і, тримаючись цього краю, попростував до дверей. Сподівався, що до дверей. Тим часом у животі зародилася знайома млість.

«Слабак ти, Андрію Шелепінський. А ще дебіл, придурок і… і землерийка. Гарний некролог про тебе напише… твоя рідня».

Забившись чолом об одвірок, трохи очуняв, а відсапавшись, навіть спромігся вибратися за межі кабінету. Хоч і не з високо піднесеною головою, та й не повзком.

Передпокій, зараза, хитався збоку на бік, як п’яниця перед очима своєї дружиноньки. Бракувало кисню, хоч плач.

«Казали тобі гризти цвяхи — треба було гризти», — висвячував він себе самого, поволеньки просуваючись стіною до виходу. Біля виходу спохопився, що не взутий, і в тому ж темпі посунув праворуч.

Одні розсувні дверцята, другі, тре… У вузькому і високому закапелку, де згори звисали парасолі, скоцюрбилась Віра. Непомітна, як мишка. Тільки мишки не вміють так гучно дихати.

— Привіт. Ти хто — нова парасолька?

Вона підняла голову. Їй теж бракувало кисню, тільки вона, на відміну від нього, воліла плакати, а не сваритись.

Андрій, як у нього повелося, сів, де стояв.

— Ві…він… йо…го… вб’є… — повідомила, задихаючись, жовтокоса мишка.

У кабінеті, як свідчення правоти її слів, чимось об щось добряче грюкнуло. Або об когось.

— Він… ЙО…ГО вбив?

— Можна, я тут посиджу… трішки?

— Він… казав… шо тато… як… вжнає… вб’є…

— Якщо не хочеш, щоб я біля тебе сидів, так і скажи.

З нею, певно, ніхто так ще не розмовляв. Розширила очиська і чимдуж захитала голівкою. А навколо ніздрів почало синіти.

Блін!

— Ніхто нікого не вб’є. Я — репетитор, я знаю.

Знову, як у них повелося, Андрій давав їй не обгрунтовані обітниці. Сам собі не вірячи при цьому.

— А ти… ти не побіжиш… жа… інга… інгалятором?

— Я навіть такого страшного слова вимовити не зможу.

— Вони… вони жражу… мені… ту трубку… до рота…

Андрій подивився на неї і відчув, що далі тягнути не можна, що треба бігти за тією жахливою трубкою і рятувати маленьку мишку, але… Сидів. Не рухався. Майже не тремтів. Боявся втратити довіру, на яку не заслуговував.

Боявся налякати її, відчуваючи, що, якщо встане, — на ногах встоїть недовго. Якщо встане…

Голоси за дверима кабінету збавили гучність, чи, може, то у його вухах дужче зашуміло…

— Ні, що не кажи, добре бути маленькою, як ти: куди захотів, туди і впхався.

— Він його… вб’є… Він кажав… тато як вжнає… вб’є…

— Чому?

«Справді, чому ти нікуди не біжиш, не піднімаєш всіх на ноги, чому сидиш тут і базікаєш? Сили не маєш? Слабак!»

— …як маму… Я чула… Тато кажав…шо… шо він вбив… маму…

— Що ти сказала? Повтори, будь ласка.

Королева, яка полюбляла підслуховувати телефонні розмови. Цього літа вона підслухала діалог між батьком і переляканою бабунею. Два роки тому вона почула, як батька звинуватили у смерті мами. А може, він сам себе звинуватив, а хтось на іншому кінці дроту став його заспокоювати. Але дитина почула і закарбувала у пам’яті основне — жахливе для неї. І опинилася в реанімації.

Кілька телефонних апаратів у домі — небачена розкіш для тих, хто не має жодного. Але у злиднів є свої переваги. Ніхто тебе не підслухає і не втовче собі в голову, що ти — вбивця.

— Ні, я не можу тут сидіти, Віро. Ходім.

— Куди?

— Там побачимо.

Він підвівся, взувся, добув її з того закапелку, взяв на руки і попростував геть. З хати, наповненої розкішшю, як драглями.

Віра не була легенькою для того, кому тяжко нести бодай власне тіло, отож він боявся впасти. Але ще більше боявся, що його доженуть і відберуть її. Перш ніж він поговорить з нею. Не мало значення — про що. Мало значення — не впасти на півшляху.

Вона, мабуть, відчувала Андріїв страх, бо охопила його руками за шию і не ставила зайвих запитань.

Світ йому поморочився, ніби то світові, а не Андрієві, поставили колись діагноз «струс мозку плюс анемія», що перекладалося людською мовою одним-єдиним словом — «слабак».

…Вересень неспогадано жбурнув йому в обличчя вологими краплями. Знову дощ? Ні, небо чисте, глянцеве. Андрій поморгав, розсіюючи туман перед очима.

Ага. Фонтан. Можна зупинятися.

Він упав на мармуровий бортик, вмостив на колінах дівчатко і спробував передихнути. У горлі пекло, як у духовці. Руки відмовлялися виконувати визначені ще Дарвіном функції. Наприклад, хапати каменюку чи палицю.

Слабак!

— Дивися… сліпий дощ.

Дрібнюсінькі бризки сипалися на них під глянцево-синім небом, а він не мав сили заперечити, що то не дощ. Хай дитина тішиться, кому від того зле?

Раптом Андрій стрепенувся і придивився до дівчинки. Здається, чи насправді вона порожевіла, та й дихає якось легше? Можна зам’яти розмову і чекати наступного нападу. Можна…

— Твій тато дуже любив твою маму.

Він це сказав. І сам здивувався, що не відчув жалю. Переріс власну заздрість? Скоріш за все, змучився настільки, що перестав її відчувати.

— Чесне слово, любив! Просто він забувся і сказав замість «любив» — «вбив». Ти ж забуваєш деякі букви, що ми з тобою порозвішували, отак