Репетитор - Ганна Хома

— Ну? — повернувся лікар до Андрія, знервовано грюкнувши бронзово-темними дверима.

Цілком неввічливий лікар. А кава? А сто грамів?

— Може, присядемо, кабінет — не трамвай, місцем нікому поступатися не доведеться?

Це він, Андрій, отаке видав. Насмілився. Осмілів. Очманів від того, що готувався розповісти.

— Ну, я холодний від нього, тату. Як ти у своєму кабінеті можеш слуха?..

— Припини, гаразд?.. Добре, сядемо.

Ось і скінчилася татова підтримка. Андрій придивився. Губи в Остапа, поки він надто обережно і надзвичайно тихо сідав у шкіряний фотель, перетворилися на тонку люту смужку. Враження було не з найприємніших. У його очі Андрій обачно не зазирав. А ну, як згине вся його рішучість, налякавшись вируючої там вогненебезпечности?

— Я слухаю.

Андрій перевів погляд на лікаря. Той сидів, виклавши лікті на столі і переплівши пальці. Очі майже ховалися за примруженими повіками.

— Уважно слухаю.

За вікном, вбраним у шедевр з двох зелених відтінків і найтоншої, майже прозорої білосніжности, вересень, мов здичавілий пес, що раптово натрапив на людське помешкання, стояв і дивувався, як можна тут жити: за гратами, хай навіть Грати ті коштовні, але — без волі?! Той вересень кликав Андрія за собою.

Кинути все і гайнути світ за очі. А що кинути? Квартиру? Славко якось казав, що покупці знайдуться — лишень свисни! Що ще? Не мав більше нічого.

Окрім гранати.

— Ігоре Васильовичу, ви не сказали мені всієї правди тоді, коли запрошували на роботу, пам’ятаєте — в парку біля лікарні? Я ще тоді подумав: ось так, ні сіло ні впало, впускати когось у свій дім, — чудасія якась. Так не робиться.

Початок покладено. Двоє людей не зводили з нього очей. А він не зводив очей з вересня.

Світ за очі… Це ідея.

— Я впевнений, що й тобі, Остапе, батько теж не пояснив, навіщо я тут здався.

Остап зрадив своє амплуа непроникного, байдужого до всього героя і почав напружувати чоло. Шукати. Відповідь.

— А ти, значить, вже здогадався, — відверто зіронізував лікар. — І що ти до цього часу робиш в репетиторах?

— На юриста грошей нема, — відбив перший сет Андрій. І, не переводячи подиху, розпочав другий. Корт запружинив під ногами, ракетка розвернулась широким замахом — і жорстко вдарила м’ячем по людях, які несли в собі деякі ідентичні з ним гени. — Ви не знали, що думати і як бути, коли вам подзвонила з села ваша мати, себто Остапова бабуся, де Остап саме тоді відбував канікули, і повідомила, що згорів її пес Батон. Спалився. Живцем. Вона просила забрати онука від себе, хоча не могла довести, що це зробив він. Але вона настрашилася, так само як ви, Ігоре Васильовичу, налякалися, що Остап МІГ таке вчинити.

Правда — як дощ: розмиє землю, зробивши з неї багнюку, і кине людям під ноги: вибирайтесь, якщо зможете. Людям з багатьма однаковими молекулами ДНК.

Лікар не зміг придушити короткого стогону і завмер, склепивши повіки. Страждання робить людей старішими. Андрій подивився на Остапа. Цього разу — очі в очі. Склери вкрились червоною сіткою, зіниці розширились, обличчя пополотніло, а на скронях набухли вени.

Одних — старішими, інших — страхітливішими.

Вересень стояв під вікном і кликав. Покинути все негайно. Хай розбираються з наслідками вибуху самі. Але як бути з отими однаковісінькими хромосомами? Їх не зітреш і не спалиш.

— І ось тут під колеса впав я. Чому б мені не стати платним індикатором тутешніх атмосферних фронтів? Спецкором у рубриці «хто, де, коли»? Почув, побачив — доповів. Зрештою, — наглядачем на півставки. Що не кажіть, а залишати будинок і двох жінок сам на сам з… підозрюваним у підпалі пса вам, Ігоре Васильовичу, було не з руки. Не охорону ж наймати! Уявляєш, Остапе, приставили б до тебе сек’юріті?..

Неймовірно напнутий, як канат під вагою тіла, Остап здригнувся і ледве не рвонув з місця. Але вибухова хвиля втискала його у фотель, шмагаючи обличчя уламками спогадів.

— Далі говори! — голосно, вимогливо, болісно розпороло повітря. Лікар забрав ногу з гальм, на які надто довго тиснув останнім часом, і рвонув у зливу. Через болота і калюжі. Без «двірників». Щоб раптом не натрапити на очі сина і не впасти у відчай, як у прірву.

— Ви хочете спитати, хто все-таки ЦЕ зробив?

Лиховісне мовчання відповіло замість чоловіка з кульчиком.

— Хто встав поночі, облив пса бензином, а пес був прикутий до ланцюга, тому далеко втекти не міг, хто, як я собі уявляю, підпалив спочатку папір, обмотаний навколо якогось каменя чи палиці, відбіг на безпечну відстань і жбурнув у переляканого звіра?..

— Ти нічого не можеш знати, дебіл! Ти брешеш! — бризнув слиною Фанат. Постійний вогонь у його очах виявився відблиском того живого, жахливо виючого факела. Тому й здавався чорним, як морок. Дивно, як він ще не перерізав собі вени?!

«Ось ти сам себе і викрив», — хотіла затріумфувати заздрість, але Андрій не дозволив їй скористатися Остаповою помилкою. Високий відсоток спільности генетичного коду — це щось-таки означає.

— Чому ти дозволив закрити себе в чотирьох стінах із собачими мордами? Чому не зайнявся плаванням, кікбоксингом, сноубордингом? Чому ви, Ігоре Васильовичу, не виламали двері, не позривали всю оту гидоту і не попалили?! Чому ви прямо не запитали, що там сталося? Чому ви ніколи не розмовляєте між собою?!! Чому?..

Все. Андрій задихнувся від рясної ненависти, що драглями налипла на його тіло. Серце збиралося вистрибнути з горла, руки і ноги стерпли, смерк оповив світ, — і він настрашився, що впаде, просто тут, їм до ніг, а цього не можна робити в жодному разі!