Ідеальний син - Ізмайлова

Рівера підводиться з любовного крісла, а Мерфі слідом за ним. "Як побажаєте, містере Кас".

Лише коли офіцери пішли, я відчула, що знову можу нормально дихати. Звичайно, все це було катастрофою. Тепер це підтверджено. Ліам відвідував Олівію Мерсер минулої ночі. Він, ймовірно, був останньою людиною, яка бачила її живою. І він збрехав про це поліції.

"Якого біса, Ліаме?" - нагримав на нього Джейсон.

Ліам підтримував чудовий зоровий контакт, поки офіцери були тут, але нарешті він опускає очі. Маска привітності, яку він зазвичай носить, зникла, і він виглядає абсолютно нещасним. Мені майже шкода його.

"Ліаме", - тихо кажу я, сідаючи поруч із сином. "Ти знаєш, де Олівія?"

Він хитає головою. Знову бреше. Я б хотіла, щоб Джейсон не заважав офіцерам допитувати його. Я хотіла би, щоб вони зробили свою поліцейську справу і витягли з нього відповідь.

"Але ти був у неї вдома минулої ночі...?" - підказує йому Джейсон.

Адамове яблуко Ліама хитається, коли він ковтає. "Так. Я був там. Гаразд?"

"Ти взяв мою машину?" - запитую я.

"Так. Вибач".

Джейсон проводить рукою по своєму сивому волоссю. Думаю, за останні двадцять хвилин у нього з'явилося десять нових сивих пасом. Звісно, якби не мій перукар, я була б уже вся сива, завдяки моєму синові. "Що ти там робив?" - запитує він.

"Я просто..." Ліам совається на дивані. "Вона мені подобається, ясно? Я хотів її побачити. І вона спустилася і... ти знаєш..."

Джейсон хмуриться на нього. "Ні. Я не знаю".

Вуха Ліама рожевіють. "Ми трохи поцілувалися. Це все".

"А потім?"

"А потім подзвонила мама. І я повернувся додому. І це все".

Джейсон звужує очі на Ліама, але я бачу, що він вірить у цю історію. Він був щирим у тому, що розповідав поліцейським. Він не вірить, що його син-підліток може бути відповідальним за зникнення молодої дівчини. Він знає, що Ліам здатен на брехню, але він не знає, на що ще здатен наш син. Тільки я знаю правду.

"Іди до своєї кімнати", - каже Джейсон Ліаму.

Ліаму не треба казати двічі. Він зіскакує з дивана і дряпається сходами вгору. Я хотіла би, щоб ми продовжили його допитувати, але це нічого не змінить. Що б він ще не знав, він уже розповів нам усе, що збирався.

Джейсон відкидає голову назад на диван і довго зітхає. "Ми повинні знайти йому адвоката, Еріко. Це не дуже добре для нього".

"Так..." Я кусаю губу. "Це якийсь дивний збіг обставин, тобі не здається?"

"Що ти маєш на увазі?"

"Я маю на увазі, що він просто випадково опинився біля будинку цієї дівчини в ніч, коли вона зникла? Ти справді в це віриш?"

Він насупився. "Що ти маєш на увазі?"

"Ти знаєш, що я кажу".

Він піднімає брови. "Що? Ти вважаєш, що наш син убив цю дівчину? Справді, Еріко?"

"Може, не вбив..."

Хотів би я мати дружину, щоб тримати її глибоко в ямі. Я досі чую слова міс Вільямс у своєму вусі. Ліам говорив багато тривожних речей, але ця була найсильнішою. Це була одна з тих, яку я не забуду. Або його відповідь, коли я запитала про нього про це пізніше того ж вечора:

Я просто хотів би побачити, що з нею станеться, мамо. Якби я посадив її в яму і не годував, що б сталося? А якби вона була моєю дружиною, я міг би робити з нею все, що захочу, і ніхто б її навіть не шукав.

Того дня я вперше прийшла на прийом до доктора Геберта.

"Ти ж знаєш, які коментарі робив Ліам у минулому", - нагадую я Джейсону.

Він хитає головою. "Ти завжди робила з цього занадто багато. Він рано розвивається. Це лише слова".

"Це не просто слова".

Джейсон моргає мені. "Я не можу... Я не можу з тобою про це говорити, Еріко. Ми говоримо про нашу дитину. Він не робив цього. І я не дозволю їм повісити це на нього".

"Гаразд", - кажу я. "Знайди йому адвоката".

Решту ночі Джейсон проводить у пошуках адвокатів у кримінальних справах. Він переконаний, що хороший адвокат може вирішити цю проблему. Але я знаю, що він помиляється. Єдиний, хто може вирішити цю проблему - це Ліам.

Розділ 28

Олівія

Я не знаю, скільки часу я сиджу на землі, скорчившись калачиком, і ридаю, виплакавши очі.

Коли я закінчую, мої очі сирі, а обличчя набрякле. На щоках і руках засохлі соплі. Але це найменша з моїх проблем.

Я не можу сидіти тут і жаліти себе. Якщо я не хочу тут померти, то мушу щось робити. Я повинна знайти спосіб втекти. Або, принаймні, знайти спосіб вижити, поки мене не врятують.

Я повинна бути розумною. Це єдиний спосіб.

Я обмацую землю, сподіваючись знайти щось, що могло б дати мені підказку, де я перебуваю або як звільнитися. Я мушу повзти, бо моя щиколотка болить надто сильно, щоб на неї можна було налягати. Напевно, вона зламана. Навіть коли я не налягаю на неї, вона пульсує, як божевільна.

Я помічаю ще одну стіну навпроти. Гадаю, ця діра приблизно чотири фути на чотири фути. Може, шість чи сім футів завглибшки. Не дуже велика. Цікаво, чи він сам її викопав. Це зайняло б у нього багато часу, якби він це зробив. Пам'ятаю, я читала книгу "Дірки", коли була у дев'ятому класі. Вона була про якогось хлопця, який мав копати ями як частину покарання. Наскільки я пам'ятаю, це було досить добре. Здається,