Мерці - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Олександре Степановичу! — не витримала Віра. — Ця дівчинка — я. І мені необхідно відновити у пам’яті ті події. Останнім часом я відчуваю у цьому гостру потребу. Можливо, мозок сам вимагає цього відновлення. Допоможіть мені!

— Так… Зрозуміло… А то я дивлюся, що ви так цікавитеся… Значить, статті не буде? — хитро дивлячись на Віру крізь вузенькі скельця окулярів, сказав професор.

— Стаття буде обов’язково, — пообіцяла Віра. — У найкращому журналі! Але, прошу вас, допоможіть мені! Обіцяю, що зі мною все буде гаразд! Чи можливе розкодування?

— Взагалі то, я проти. Не думаю, що це вам потрібно. Та й що ви можете згадати? Я ж вам усе розповів.

— У тому випадку є якась таємниця. Мені не хотілось би про це багато говорити — можливо, я помиляюся… Скільки коштує сеанс гіпнозу? — я заплачу як приватна особа.

— Давайте домовимося так: я підніму вашу картку, ще раз передивлюсь діагноз і, якщо не буде жодних протипоказань, спробую провести сеанс гіпнозу. Але нехай це лишиться між нами. Я не маю права робити такі експерименти над колишніми пацієнтами. На пишете мені заяву, що відповідальність несете тільки ви.

Віра погодилась, і професор попрохав зателефонувати йому за тиждень.

— Але раджу вам ще раз добре подумати, навіщо ви це робите, — сказав він, зачиняючи за Вірою двері свого кабінету.

«Якби я це знала сама…» — міркувала Віра, йдучи алеями клініки. Вечірній серпанок м’яко обіймав лікарняний сад. В одній з альтанок Віра побачила чоловіка в дорогому сіро блакитному костюмі трійці та жінку в синьому лікарняному халаті. Чоловік викладав їй на коліна пакети з фруктами.

«Мабуть, то його дружина, — мимохідь подумала Віра. — Бідний, такий молодий, красивий… Це ж треба…» Обличчя чоловіка раптом здалося їй знайомим. Порівнявшися з альтанкою, вона не втрималася й уважно глянула на стрункого красеня. Точно! Його маленьке фото у срібній рамці стояло на столі в кабінеті Ліліани Олегівни! Під час зборів Віра час від часу кидала оком на фото і добре запам’ятала це молоде, красиве і якесь американізоване обличчя. Її охопила цікавість. Вона присіла на сусідню лавочку і закурила… Крізь чорні окуляри вона могла добре роздивитися цю пару. «Без сумніву, жінка — це Ольга, — здогадалася Віра. — А він — молодець, що відвідує її…»

Згодом чоловік покликав медсестру, і та, взявши Ольгу за плечі, повела її до корпусу. Віра теж піднялася з лавочки і пішла до виходу. Чоловік обігнав її. Здаючи свою перепустку на прохідній, крізь маленьке віконце Віра побачила, що він сів у срібний форд.

У машині була жінка. Вона одразу ж кинулася йому на шию, і якусь мить вони цілувалися, не звертаючи уваги на те, що їм сиґналив чийсь мерседес… «Мабуть, Ліліана!» — подумала Віра і придивилася пильніше.

— Будь ласка, розпишіться! — сказав їй суворий сторож, розкриваючи перед нею книгу відвідувань.

Але Віра ще довго не могла второпати, чого від неї хоче цей сивий дідок в уніформі. Вона стояла приголомшена: в авті сиділа Заріна…

* * *

…Лілі натрапила на Заріну місяць тому якимось дивом — у тій самій лікарні, куди вони з Анатолієм улаштували Ольгу. Якось під час відвідин нещасної жінки, проходячи повз кабінет із написом «Психолог», Лілі почула уривок кинутої кимось фрази: — … ось так воно й було, Заріночко!

Рідкісне ім’я примусило Лілі зупинитися й зазирнути до кабінету. За все життя їй трапилася лише одна дівчина з таким незвичайним іменем. «Невже?» — зраділа Ліліана, пильно придивляючися до стрункої чорнявої красуні в охайному білому халаті і такому ж капелюшку.

Заріна добре пам’ятала цей момент: від погляду вродливої жінки вона заклякла на місці, ніби побачила змію й боялася поворухнутись, аби та не кинулася на неї. Адже тоді у Заріни все складалося якнайкраще: нещодавно, розмінявши квартиру з колишнім чоловіком, вона переїхала в рідне місто і почала будувати райдужні плани на майбутнє. Вона не сподівалася зустрітися з колишніми приятелями, а ось — на тобі! — Лілі! Вона одразу впізнала її. Колишні подруги розбалакалися, й Заріна зрозуміла, що треба поводитись чемно і спокійно. До того ж, Лілі одразу запропонувала їй чудове місце, де зарплатня вдесятеро перевищувала її вельми скромні заробітки.

Заріна розрахувалася з роботи і перейшла до аґенції. Там її зустріла вся компанія, про яку вона намагалася забути. Але нікуди не дінешся, треба було перечекати, «залягти на дно», адже з першого ж дня свого повернення в рідне місто вона ніби відчувала за своєю спиною пильні погляди і ніяк не могла змусити себе проїхатись у той старий двір, з якого вона так несподівано вибралася двадцять років тому. А туди її тягнуло як маґнітом — двір снився їй, вона уявляла його таємничу прохолоду й ту липку, привабливу й трохи сороміцьку атмосферу, яку створила серед їхньої веселої п’ятірки найвідчайдушніша із них — Лілі. Скільки разів вона майже доїжджала до «царського села», бачила свій колишній будинок здалеку і… щодуху повертала назад, ніби двір був оточений невидимим прозорим кордоном. Їй здавалося, що Лілі завжди сидить там на старій лаві — маленьке прекрасне янголятко зі страшним поглядом різнобарвних очей. Ці очі Заріна пам’ятала завжди. І відчайдушно заздрила приятельці. Заздрість не вщухла навіть роками. Уперше побачивши Анатолія, вона зціпила зуби від люті: завжди цій стерві діставалося усе найкраще! Для Заріни це було кохання з першого погляду. Методично, день за днем, вона йшла до своєї мети: вона мала стати кращою! Спочатку пофарбувала волосся у той самий колір, яким фарбувалася ненависна Ліліана, схудла на сім кілограмів, почала одягатися вишуканіше, витрачаючи на це всі свої гроші. Нарешті доля посміхнулася до неї. Якось Анатолій заїхав до аґенції, аби забрати Лілі з роботи, але ту терміново викликали на якусь нараду.

— Ви не підвезете мене? — запитала Заріна.

Він, звісно ж, не відмовився. Тоді Анатолій уже добряче втомився від Ліліаниного прагматизму, від її постійних відряджень, у які часом просто не вірив.

Дорогою вони заїхали повечеряти. Далі — усе було справою часу і вмілого маніпулювання…

— Лілі любить тільки себе! — ніжно туркотіла Заріна. — Ти для неї — чергова іграшка, не більше.

— А для тебе? — питав він.

— Я не вона, — зітхала Заріна. — На жаль, я вмію страждати по справжньому.

— Навіщо ж страждати? Така красива жінка повинна насолоджуватися кожною миттю свого життя.

— І ти мені у цьому допоможеш? — зблискувала очима Заріна,