Мертва зона - Стівен Кінг

Герб указав їй, що менш як рік тому вона була переконана, що рай Десь Там, скоріше за все, крутиться навколо Арктура.

– Я набагато скоріше повірю в це, ніж у таку маячню про Південний полюс, – сказав він їй. – Врешті, і в Біблії сказано, що рай на небі. А тропічне місце під землею там називається…

– Годі! – різко сказала вона. Її губи стислися в білу лінію. – Нема чого глузувати з того, чого не розумієш.

– Я не глузував, Веро, – тихо сказав він.

– Господь знає, чому невірний насміхається, а язичник лютує, – сказала вона.

У її очах горів отой сухий вогник. Вони сиділи за столом на кухні, перед Гербом лежав старий J-подібний анкерний болт для сантехніки, перед Верою – стосик старих випусків «National Geographic», котрі вона прочісувала в пошуках історій та зображень на тему Південного полюса. Надворі хмари невпинно тікали з заходу на схід, а з дерев сипалося листя. Знову настав жовтень, а жовтень завжди був для неї найгіршим місяцем. Місяцем, у якому той сухий вогник спалахував у її очах частіше й лишався там на довше. І саме в жовтні його думки завжди зрадницьки зверталися до того, щоб залишити їх обох. Свою дружину з цілком імовірним психічним діагнозом і свого заснулого сина, котрий, певно, вже мертвий у будь-якому практичному сенсі. Просто зараз Герб крутив у руках J-подібний болт, визирав у вікно на неспокійне небо і думав: «Я міг би зараз збирати речі. Закинув би все в кузов пікапа й поїхав. Може, до Флориди. Небраски. Каліфорнії. Хороший тесля може заробляти гроші будь-де. Просто встав би й поїхав».

Але він знав, що не поїде. Просто жовтень був його місяцем для думок про втечу, як для Вери – місяцем відкриття якоїсь нової прямої лінії до Ісуса й кінцевого спасіння єдиної дитини, котру вона спромоглася виносити у своїй бракованій утробі.

Тепер він простягнув руку через стіл і взяв її долоню, худу і страшенно кістляву, – долоню старої жінки. Вона здивовано звела на нього очі.

– Я дуже тебе люблю, Веро, – сказав він.

Вона всміхнулась у відповідь і на одну тремку мить стала сильно схожа на дівчину, до котрої він залицявся і котру здобув, дівчину, котра жартома вгріла його щіткою для волосся в їхню весільну ніч. То була ніжна усмішка, її очі раптом прояснилися, потеплішали, наповнилися взаємною любов’ю. Надворі знову вийшло сонце, проганяючи величезні клапті тіні геть з поля позаду їхнього будинку.

– Я знаю це, Герберте. Я тебе теж люблю.

Він поклав другу долоню поверх її й стиснув.

– Веро, – сказав він.

– Що? – Її очі були ясні… раптом вона повернулася до нього, повністю повернулась, і він зрозумів, наскільки страшно далеко вони розійшлися за минулі три роки.

– Веро, якщо він ніколи не прокинеться… Боже борони, але якщо ні… Ми ж усе одно залишимося одне в одного, так? Тобто…

Вона висмикнула руку. Його долоні, в яких він легенько тримав її, обняли порожнечу.

– Ніколи такого не кажи. Ніколи не кажи, що Джонні не прокинеться.

– Я тільки хотів сказати, що ми…

– Звісно, він прокинеться, – сказала вона, дивлячись із вікна на поле, яким без кінця перебігали тіні. – Так для нього задумав Бог. О так. Думаєш, я цього не знаю? Знаю, повір мені. Господь приберіг для мого Джонні великі речі. Я чула його своїм серцем.

– Так, Веро, – сказав він. – Гаразд.

Її пальці метнулися до «National Geographic», знайшли їх і знов заходилися гортати сторінки.

– Я знаю, – сказала вона по-дитячому вередливим голосом.

– Гаразд, – тихо сказав він.

Вона дивилася свої журнали. Герб підпирав підборіддя долонями, визирав на сонце й тіні й думав, як швидко після золотого, підступного жовтня настає зима. Він бажав, щоб Джонні помер. Він любив свого сина з найпершого дня. Бачив захват на крихітному обличчі, коли Герб приніс до хлопцевого візка маленьку деревну жабку й поклав живу істоту в його долоні. Він навчив Джонні рибалити, кататися на ковзанах, стріляти. Він просидів над ним усю ніч під час жахливого нападу грипу в 1951 році, коли хлопцева температура доповзла до запаморочливих 40,5. Він ховав сльози рукою, коли Джонні випускався з відзнакою і виступав з промовою від учнів – і виголосив її з пам’яті й не запнувшись. Стільки спогадів про нього: як він учив його водити машину, як вони стояли з ним на носі «Болеро», коли одного року подалися на канікули до Нової Шотландії (Джонні було вісім, він сміявся, захоплений рухом корабля вгору-вниз по хвилях), як він допомагав йому з домашніми завданнями, як допомагав будувати хатку на дереві, допомагав розібратися з похідним компасом, коли Джонні був у скаутах. Усі спогади скупчилися разом без жодного хронологічного порядку – Джонні був у них єдиною ниткою, Джонні, що так завзято досліджував світ, котрий у кінці так його скалічив. І тепер він бажав, щоб Джонні помер, ох, як він хотів, щоб той помер, щоб серце того перестало битися, щоб розгладились останні сигнали на енцефалограмі, щоб той просто тріпнувся й затух, як ґніт у калюжці воску, – щоб помер і відпустив їх.

В обідню пору спекотного літнього дня менш як за тиждень після Дня Незалежності того 1973 року до придорожнього бару «Кеті» в Сомерсворті, Нью-Гемпшир, прибув продавець громовідводів; і десь не дуже далеко звідти, певно, грози тільки чекали свого народження в теплих стовбурах літніх висхідних потоків повітря.

Він накопичив чималу спрагу і зупинився біля «Кеті», щоб просто пом’якшити її парою пив, а не щось продати. Але через силу звички він глянув на дах низької будівлі в стилі ранчо, і його нічим не порушена горизонтальна лінія на тлі розжареного, як метал, неба змусила продавця знову полізти до машини по потерту замшеву валізу зі зразками.

Усередині «Кеті» було темно, прохолодно і тихо, і тільки на стіні бурчав щось приглушений кольоровий телевізор. З народу було кілька завсідників і власник за шинквасом, що одним оком дивився серіал «Як крутиться світ» разом зі своїми клієнтами.

Продавець громовідводів опустився на стілець за шинквасом і поклав валізу зі зразками на сусідній стілець ліворуч.

– Здоров, друже. Що замовиш?

– «Бад», – сказав продавець громовідводів. – І набери келих собі, якщо ти не проти.

– Я ніколи не проти, – сказав власник.

Він повернувся з двома келихами, взяв у продавця долар і залишив три десятинки на шинквасі.

– Я Брюс Керрік, – сказав власник і простягнув руку.

Продавець громовідводів потиснув її.

– А я Догей, – сказав він. – Ендрю Догей. – Він відпив половину келиха.

– Радий знайомству, – сказав Керрік. Він відійшов налити молодій жінці з жорстким обличчям ще