Чужа гра - Сергій Ухачевський

Рішення її були такі: закріпити за собою завойовані території, створити негласний статут, за яким повинні жити всі кримінальні групи столиці, оформити гарантії особистої безпеки, не допускати до Києва чеченські ОЗУ. Вирішувалось питання про кількість угруповань, що можуть «працювати» в столиці. Як результат — утворився «Клуб семи». «Сімка» почала затяжні переговори з іншими лідерами ОЗУ, яких поставили перед фактом її створення. «Татарина» і «Рибку» їхні умови не влаштовували, оскільки «Сімка» пропонувала відкинути наркобізнес, сутенерство, а також зупинити безпрєдєл щодо підприємців (прим. авт.). ">[4].

— Може, й нам приєднатися збоку до якось блоку, — зримував Князь. — Бо ж, практично, працюємо на Ізю. А чим закінчиться вся ця шняга, невідомо.

— На Мелона в Празі тиснуть люди Мойші, а там — наші інтереси, — сказав Смик.

— Валіку, — нагадав Андрій, — скільки у тебе назагал людей?

— З Астаф’євими вісімнадцять чоловік піхоти і двадцять биків, більше утримувати не можу, — насторожився Валентин.

Андрій передихнув, ніби розмірковуючи.

— Двадцятьох передай Івану в Прагу, — вирішив.

— Я цих людей виняньчив, зробив з них бійців! — процідив Кіркуєв крізь зуби.

Андрій відхилився на спинку крісла, невдоволено підняв брову і виніс вердикт:

— Людей тобі дав я, і мені вирішувати, що з ними робити. Зараз вони тут зайві. Нехай хлопці зароблять трохи…

— У нас взагалі скоро залишиться не більше десяти боєздатних людей — усі стали діловими, і ти їх з миром відпускаєш у бізнес!

— Я сам даю їм роботу, — спокійно відказав, — і, до речі, вони справно відстьогують в общак, і тим нас годують.

— Одного дня ці «бізнесмени», коли треба буде вийти на розборку, розбіжаться хто куди! — продовжував пінитися Валентин. — Що буде, коли підніметься Качан; у нього вже бригада з п’ятнадцяти чоловік збиває бабки по області, контролюють у Польщі дороги!

— Овва! — здивувався Ангел. — А воно ж сиділо в такій дупі!

— Не робіть дурниць, — продовжив Валентин, — якщо оголимо тили, нас зжеруть! Качан зібрав бригаду з колишніх зеків та нашого криміналітету. Та й ситуація зі Сліпим…

Андрій запитально подивився на Ангела. Той сказав:

— Уяви, що завтра зберемо двісті чоловік і з кийками поїдемо шукати Качана. Часи дикого рекету і розборок минулися, прийшли часи олігархів та кілєрів. Та й оплачувати їхню роботу дорогувато. За рік набігає сорок тисяч.

— Правда, — погодився Князь, — мені вистачає восьми чоловік, та й з ними морока.

— А в Чехії ми маємо стратегічні інтереси, — підсумував Анджей, — тому, Валіку, без образ.

— Не треба було мене запрошувати і обіцяти золоті гори! — заявив Кіркуєв.

— Ти не задоволений своїми бабками? — здивувався Андрій.

— Невдоволений, що ви недовіряєте моєму професіоналізму!

Андрію це набридло:

— Тут вирішую я. І коли щось кажу — все зважено. Чудово, що ти розповів нам про Качана. Але бронепоїзд, що стоїть на запасній колії, нам не потрібен. У тебе залишаються Астаф’єви, що вартують цілої армії; у тебе є п’ятнадцять чоловік. До речі, Паша Московський пропонував потренувати наших людей на полігонах за системою ДРУ[5], та ще й попрацювати в Москві. Тому бери людей і шуруй туди.

— Хочеш мене виперти? — сердито зиркнув на Андрія.

— Що ти сьогодні як баба?! — розізлився Анджей, — Ніхто не збирається тебе випирати!

Валентин, нервово загасивши цигарку, нарешті погодився:

— Тобі вирішувати. Тільки не обіцяю, що одного дня зможу прикрити ваші дупи.

— Не треба удавати з себе удільного князя, — роздратовано сказав Ігор. — Подобається бавитися в солдатиків — винаймай за свої гроші армію і грайте в «Зарніцу», хоч до діареї. Тут дещо інші ігрища. Ми — одна команда…

Кіркуєв, хоч і вкрай роздратований, промовчав.

— О’кей, — неохоче погодився. — Але поки мої будуть у Москві, треба хоч з десять чоловік, щоб заткати дірки в охороні.

— Дамо своїх, — вирішив Ігор.

— Коли збираєшся до Праги? — запитав Валентин у Смика.

— Днів за десять. Маю познайомитися з людьми, подивитися, хто на що здатний…

Іван був родом з Франківщини, колишній боксер. У 1990 році виїхав на роботу до Чехії, де працював на будівництві котеджів, потім створив СП, що постачало в республіку робочу силу з України, освоївся, знав ринок праці. Але одного дня на нього наїхали чеченці, побили, забрали з дому всі гроші і попередили, що віднині щомісяця будуть заїжджати по данину. Наступного разу рекетирів зустріли автоматні черги… Коли доля зіштовхнула їх з Андрієм в гостях у Мелона, Смик уже мав авторитет, проте розвернутися не міг, — за вдачею не був лідером. Коваль запропонував співпрацю.

— Як жити далі, панове бандити? — обвів поглядом компанію Андрій.

— Іти на союз із Шариком, — запропонував Ангел.

— Ти вже керував без мене, — обірвав Коваль. — Не будемо ані заключати союзи, ані воювати. Томагавк війни закопано. Єдиною нашою проблемою залишається Сліпий. Три мільйони доларів маємо з нього витрясти, хоча б і разом з тельбухами.

— Може варто поговорити з Мойшею? — запропонував Князь.

— Якщо йому відомо про махінації Ангела, краще не рипатися.

— А якщо Сліпий поклав ці бабки собі в кишеню? — висловив припущення Кіркуєв. — Знаючи, що ти не звернешся до Ізі…

— Сліпий не втратив інстинкту самозбереження, — зауважив Ангел.

— Отже час розривати стосунки з Мойшею, — підбив підсумок Андрій. — І добре, що наші погляди збігаються.

— Тоді ти з глузду з’їхав, — криво посміхнувся Валентин, — у такий час відпускати моїх людей!

— Відокремлюватися будемо наступного року, — вирішив Андрій. — А поки подивимося, який пасьянс складеться у кримінальній ділюзі Києва. Повернемо наші гроші через Пашу; саме тому,