Виклик - Джеймс Паттерсон

Розділ 20

Навіть не знаю, як реагувати на сказане. Може, Джейк просто кайфує, викуривши частину трави, яку він відібрав у Марка? А може, він сильно вдарився головою під час сьогоднішніх перипетій?

— Я ж казав тобі, що це буде божевільна розповідь.

— Не така вже й божевільна, — намагаюсь я заспокоїти його. — Інколи, коли я йду по вулиці у Нью-Йорку, мені самій здається, що я бачу Стюарта.

— Ти кажеш про те, що бачиш людей, схожих на Стюарта, а я кажу, що бачив…

Джейк знову замовк, не закінчивши речення. Тож це роблю за нього я.

— Бачив привида?

Я не психіатр, але мені страх як кортить опинитися на місці моєї подружки Сари. Якби Джейк сказав їй усе це, сидячи у неї в кабінеті на Мангеттені, то як би вона відреагувала? Якщо чесно, не знаю. Але, гадаю, це було б щось креативніше, аніж примітивне: «Привидів не існує в природі, Джейку».

І тут мені дійшло. Ми ж удвох ніколи по-справжньому про це не говорили!

— Ти гадаєш, це через відчуття провини? — питаю я.

Він глянув на мене так, наче я відхилила важку гігантську штору, що приховувала його заповітні думки.

— Я ж був його братом…

— А я була його дружиною. Я переживала дуже непростий період нашого шлюбу, а тут мені трапився ти. Ніхто з нас не чекав, що таке станеться. Те, що ми зробили, було недобре, і ми обоє згодом це збагнули.

— І ти навіть швидше, ніж я.

— Я мала думати про дітей, Джейку. І про Стюарта, попри його штучки.

Він сумно киває.

— Знаю. Ти вчинила правильно.

— Річ у тім, що ми ніколи не зможемо змінити те, що вже сталося. І якщо чесно, я б не хотіла нічого міняти.

— Я теж. — Із цими словами Джейк кладе свою руку на мою, а потім прибирає.

Він через силу посміхається, і ми залишаємо цю тему. Принаймні, поки що. Ми допиваємо вино і навіть примудряємося трохи посміятися навздогін нашому першому дню в морі, який видався просто катастрофічним.

Та коли я, сказавши «добраніч», умощуюся спати, наша розмова з Джейком починає відлунювати в моїй голові. Надто вже добре знайоме мені те відчуття провини, яке залишив по собі наш роман. Воно спустошило мою душу і досі спустошує. Особливо тому, що навіть Джейк не знає усієї правди.

І якщо існує таке поняття, як «промінь надії», то він мене знайшов. Я незле засвоїла життєвий урок. Мені трапив-

ся другий шанс покохати, і зараз моє кохання чекає на мене в Мангеттені.

Хай там як, але я не зможу зраджувати Пітера. Я люблю його більше за саме життя.

Розділ 21

Повільно, спокусливо дражнячись, відчинила Бейлі Тод двері своєї двокімнатної квартири в Ґринвіч-Вілиджі. На її обличчі була бісівська посмішка, а на решті тіла — майже нічого. А якщо точніше, то чорний бюстгальтер і трусики.

Саме це і сподівався побачити на ній сьогодні Пітер Карлайл.

Інколи Бейлі вдягала яскраво-червоне, інколи — сніжно-біле. Але ніщо так не збуджувало Пітерові кров, напомповуючи її туди, куди треба, як коли вона вбирала чорну як смола білизну. В чорній білизні Бейлі була схожа на розпусну хвойду, але саме це і приваблювало Пітера Карлайла.

— Привіт, красунчику, — проворкотіла вона дещо награно, але не дуже. Принаймні, Пітер сподівався, що в неї до нього щирі почуття.

На якусь мить він затримався у коридорі, оглядаючи Бейлі з ніг до голови так, наче вона була разюче гарним та коштовним витвором мистецтва. Густе каштанове волосся, хтиво-замріяні очі, бездоганне двадцятип'ятилітнє тіло, і досі туге, як баскетбольний м'яч. Але справжнім шедевром природи її робило миловидне обличчя з безневинним ангельським виразом. Стосовно жінок є одне дуже слушне правило: вдвічі молодша плюс сім років. І Бейлі під це правило більш-менш підпадала.

— Я цілий день тільки про тебе й думав! — захоплено видихнув Пітер, і це було недалеко від істини.

Бейлі іронічно схилила голову.

— Навіть коли цьомкав свою дружину, бажаючи їй гарної подорожі?

— Так, особливо в той момент, — анітрохи не вагаючись, відповів Пітер. Бейлі двадцять п'ять; Кетрін — сорок п'ять. У його свідомості не виникало жодної суперечності: Бейлі однозначно була для нього на першому місці, хоча Кет і справді виглядала доволі добре для своїх років. А років їй було стільки, скільки і йому.

Він пройшов у квартиру, не озираючись, зачинивши двері п'яткою.

Бейлі притиснулася до нього і прошепотіла на вухо:

— Мені так кортить трахнутися з тобою. Спочатку відсмоктати, а потім трахнутися.

Взаємне бажання було у Пітера ще сильнішим. Він настільки завівся, що йому аж у голові запаморочилося. Він нахилився поцілувати її, але коли до її повних губ лишалося кілька дюймів, Бейлі раптом відступила назад і захихотіла. А потім поманила його вказівним пальцем.

— Іди за мною. Не забувай, що ти в гостях. Це ж моя домівка.

Бейлі повела Пітера до спальні, але не в ліжко, а посадила його в коричневе шкіряне крісло біля вікна, що виходило на дещо чудернацький та привабливий район, у якому вона мешкала.

«Що вона замислила?» — подумав Пітер. І в його свідомості промайнула безліч гедоністичних, хтивих та неймовірних своєю розпусністю комбінацій. Потім з'явилася ще одна думка, цього разу іронічна. Як добре, що юрфак Нью-Йоркського університету випускає таких безсоромних дівчат!

Саме там він і познайомився з Бейлі кілька шалених та незабутніх місяців тому. Його запросили зробити доповідь для першокурсників на симпозіумі, присвяченому ролі прав затримуваних у системі кримінального правосуддя. А після доповіді Бейлі обережно і вкрай поштиво спитала, чи не зволить він побіжно переглянути її курсову роботу та зробити свої зауваження.

Чи навмисне Бейлі його домагалася, чи просто так сталося само собою — хтозна. Але Пітер відразу ж побачив, якою розкішною та вбивчо-привабливою вона була. І вже через тиждень вони опинилися в ліжку.

А потім кохалися в його лімузині. І в чоловічій кімнаті відпочинку в Ґугенгаймі.

І в ліфті готелю «Маркіз Плаза», що біля площі Таймс-сквер.

Проте коли студентка третього курсу юридичного факультету запалила кілька свічок на туалетному столикові та повільно зашторила вікно, відгородивши таким чином свою спальню від зовнішнього світу, стало ясно, що Бейлі Тод уважає: настала пора створювати для Пітера Карлайла таку обстановку, щоб він