Червоний горобець - Метьюз Джейсон

class="p">Вони зайшли до кімнати, автоматично увімкнулось вбудоване освітлення, і Домініка приголомшено зупинилась на порозі. Спальня нагадувала собою печеру, мала розміри тронної кімнати й була оформлена в чорно-білих тонах. Величезне кругле ліжко на обертовій платформі посеред кімнати було вкрите штучним хутром. На стінах висіло безліч велетенських дзеркал. Устинов узяв у руку пульт та натиснув кнопку. Ліжко почало повільно обертатися, а тканина, яка вкривала скляну стелю, роз’їхалась у боки, відкривши очам усіяне зорями чорне небо.

— Я можу слідкувати за переміщеннями місяця та зірок, — сказав він. — Зустрінеш завтра разом зі мною світанок?

Домініка насилу посміхнулася. Свиня у своєму свинарнику. Як вдалося такому чоловіку накопичити стільки грошей, у той час коли інші, як і раніше, стоять у чергах по хліб? Атмосфера у спальні була важка, в повітрі витав аромат сандалового дерева. Килим кольору слонової кістки під її ногами був товстий та м’який. Колекція срібного посуду на білому ясеневому серванті миготіла під рухливим світлом. Окремо був підсвічений обрамлений ебру, тонка, мов павутина, каліграфія. Устинов помітив, як на ній зупинився її погляд.

— Шістнадцяте сторіччя, — сказав він, ніби був готовий цієї ж миті зняти зі стіни й подарувати.

Тепер, коли вони стояли в його спальні, гра набувала серйозності, сексуальність, яку вона випромінювала за вечерею, здавалась уже ледь не помилкою. Фізичний акт її не лякав, вона не була ханжею. Та вона розмірковувала, що втратить, якщо звабить цього чоловіка. Нічого, казала вона собі. Устинов нічого не міг у неї відібрати, як не могли й хитроокі інструктори зі служби чи дядя Ваня зі своїм урочистим співчуттям та ароматом лаванди.

«Серйозна робота на Службу», — сказав дядя Ваня. «Нісенітниця», — подумала Домініка. Це була політична гра, що мала потіснити суперника, та в будь-якому разі ця блядь, цей золочений виродок мусив утратити все, що мав, і потрапити до в’язниці. Вона його обпатрає, і дядько Ваня гадатиме, що ж за людину таку завербував для цього завдання.

Домініка повернулась до Устинова й дала накидці спасти з плечей. Вона злегка поцілувала його в губи і провела рукою по щоці. Він притиснувся до неї і міцно поцілував у відповідь. Два їхні силуети відбивалися в сотнях дзеркальних відображень.

Устинов відійшов і подивився на Домініку. Його тіло було суцільним відкритим нервом; мозок відділявся всередині черепа. Він скинув піджак на підлогу та розв’язав свою шовкову краватку-метелик. Олігарх, який заробив статок, беручи гору над іншими небезпечними чоловіками, дурячи, розтоптуючи і навіть вбиваючи своїх конкурентів, бачив лише блакитні очі, завитки каштанового волосся, що спадали на витончену білосніжну шию, губи, вологі від поцілунку. Домініка поклала руки йому на груди і прошепотіла:

— Душка, почекай мене в ліжку. Повернуся за дві хви­лини.

У позолоченому сяйві ванної Домініка дивилася на себе в дзеркало. «Ти сказала “так”, — думала вона, — спочатку Вані, а тепер цьому слинявому ведмедю, тобі так важливо проявити себе, тож закінчуй справу». Вона завела руки за спину й розщібнула сукню, яка впала на підлогу. «Скористайся цим, — думала вона, дивлячись на своє тіло в дзеркалі, — зроби цю справу, полони його, дізнайся все, що їм потрібно». Її попередили, що Устинов небезпечний, звір, який убивав, і не раз. Нічого. Завтра вранці вона годуватиме його холодним консоме, мов маленьке пташеня, і він розщебече усі свої секрети, після чого звір дивитиметься на світ крізь ґрати. Потім вона згадала інструктаж, швидко потяглась до сумочки та дістала таблетку бензедрину, яку їй дали. Для підняття фізичних сил, як їй сказали.

Устинов лежав у ліжку на спині, спершись на лікті, голий, у самих лише чорних шовкових трусах. Домініка повільно підійшла до узніжжя ліжка, гадаючи, з чого почати. Їй згадалось, як приємно було, коли вчителі натирали їхні розпечені ноги в балетній академії, тож вона стала навколішки й великими пальцями почала з силою розтирати його стопу. Устинов уп’явся в неї пустим поглядом. «Ідіотка, — подумала вона, — добра з тебе куртизанка», і у відчайдушному інтуїтивному пориві охопила губами великий палець на правій нозі Устинова й почала вертіти язиком, облизуючи. Він застогнав і відкинувся на ліжку. Краще. Його тремтяча рука потяглася до кнопок на каркасі ліжка, і темно-червоне світло одразу ж залило кімнату, ліжко, їхні обличчя, їхню шкіру. Доповнювали картину крихітні цятки рожевого, що кружляли кімнатою, відбиваючись від дзеркал і забарвлюючи малинове тіло Домініки. Ліжко почало обертатись із ледь чутним дзижчанням. «Боже, бережи нас від бандитів», — подумала Домініка.

Устинов щось їй прогарчав і простягнув до неї свою руку. Круговерть рожевих цяток на червоному тлі кімнати перетворилась на подвійні цятки, потім на потрійні, які все кружляли навколо кімнати, перетинаючись. Домініка була переобтяжена кольорами та світлом, а Устинов продовжував тягнутися до неї. Його гортанні непристойності розлітались темно-оранжевими різками, стрімкими й брутальними; якимось незрозумілим чином вони прослизали під рожеві цятки, а не лишались над ними.

Домініка поглянула на нього з-під напівзаплющених повік і подумала, чи варто облизати губи для більшого ефекту. Розвертаючись, мов кекс у мікрохвильовій печі, Устинов не відводив від неї очей. Домініка розуміла, що їй доведеться одночасно улещувати і його тіло, і його розум, він мусив захотіти, щоб вона залишилася з ним. На тиждень, два тижні, два місяці. Стільки, скільки знадобиться, і чим довше, тим краще, як їй сказали. За словами інструкторів, тротуар біля будинку Устинова був залитий сльозами після зустрічей на одну ніч.

Устинов повільно повертався до неї. Коли він опинився біля Домініки, яка чекала, стоячи на колінах, то обхопив руками її талію, поклав на спину — вона відчула, як на ній рвуться трусики, — схилився над нею, мов ґарґулья, і почав займатися з нею пристрасним, навіть диким, сексом.

У червоному світлі зціплені зуби Устинова — зазвичай рівні та білі — видавались синіми, з чорними дірами поміж ними. Домініка відкинула голову й заплющила очі. Вона відчувала гаряче дихання Устинова на своїх грудях. Рожеві іскри світла пропливали її тремтячими ногами, їхніми тілами і дзеркалами. Вона підняла сідниці й почала рухати тазом, назустріч кожному його звірячому поштовху, зціпивши руки з його рука­ми й повністю зосередившись на тому, аби звести його з розуму. Устинов відкинув голову в передчутті невідворотного фіналу. Домініка мимоволі охнула, коли він почав рухатись швидше й потужніше. Попри червоне світло, його сині зуби, його гарчання, Домініка здивувалася, відчувши, як власне тіло — її таємне «я» — реагує; її почало штирити від бензедрину. Вона поглянула повз його підборіддя на скляну стелю, та не побачила жодних небесних тіл. Куди поділися всі зірки?

Натомість вона побачила ангела смерті. Спочатку помітила безформну пляму на дзеркальних панелях на стелі. Ця безформна пляма перетворилась на тінь, що пливла до ліжка, минаючи поволі кожну із дзеркальних панелей, мов чорна ртуть, віддзеркалюючись сотню разів. Домініка відчула подув вітру, коли примара пропливла над головою Устинова. Очі бандюка були заплющені від задоволення. Він нічого не бачив. Сталевий дріт блиснув біля горла Устинова, з дзенькотом натягнувся та врізався в його плоть. Очі Устинова розплющились і вирячились, його руки хапались за дріт, який тепер упивався в його трахею. Пальці Устинова дряпали дріт, його обличчя