Мiстер Мерседес - Стівен Кінг
Ходжес думає: «От якби хтось тепер упакував і Шляхового Джо. Не кажучи вже про Усаму бен Ладена».
Дедалі розпогоджується. Дівчина, яка веде прогноз погоди, обіцяє тепло і сонячне небо. Час діставати купальні костюми.
— Хотілось би мені побачити тебе в купальному костюмі, милочко, — промовляє Ходжес і вимикає пультом телевізор.
Він дістає з шухляди батьківський «Сміт & Вессон», дорогою до спальні розряджає його і ховає в сейф поряд із «Глоком». Протягом останніх двох-трьох місяців він провів багато годин зацикленим на цьому «Вікторі .38», але сьогодні, замикаючи у сейфі револьвер, він це робить майже несвідомо. Зараз він думає про Шляхового Джо, хоча й не зовсім про нього; тепер Джо чиясь інша проблема. Як і той Зловісний Соня, привітний афроамериканець.
А чи не афроамериканець також і Містер Мерседес? Технічно це припустимо — ніхто нічого не бачив, окрім натягнутої на голову клоунської маски, сорочки з довгими рукавами і жовтих рукавичок на кермовому колесі — але Ходжес вважає, що це не так. Знає Бог, у цьому місті повно чорношкірих, здатних на вбивство, але наразі треба брати до уваги зброю. Той район, де живе мати місіс Трелоні, там здебільшого живуть заможні й переважно білі. На чорного, який би крутився побіля припаркованого «Мерседеса SL500», мусили звернути увагу.
Авжеж. Імовірно. Люди можуть бути такими приголомшливо мимоглядними. Проте досвід привів Ходжеса до висновку, що багаті люди зазвичай трішки пильніші, ніж загалом американці, особливо, коли йдеться про їхні дорогі іграшки. Він не назвав би їх параноїками, але…
Та з-хера там вони нє. Багаті люди можуть бути щедрими, навіть оті, з політичними поглядами, від яких кров крижаніє, можуть бути щедрими, але більшість із них припускають щедрість тільки на своїх власних умовах і під сподом (не так уже й глибоко, по правді) вони завжди бояться, що хтось вкраде їхні дарунки і з’їсть їхній іменинний пиріг.
А як тоді щодо акуратного й ввічливого?
Так, вирішує Ходжес. Твердих доказів нема, але цей лист підказує, що його автор саме такий. Містер Мерседес може носити костюми і працювати в якомусь офісі, а може ходити в джинсах і сорочках «Кархарт»[57], займаючись балансуванням коліс десь у гаражі, але він не задрипанець. Він може бути не дуже балакучим — такі істоти обережні у всіх проявах свого життя, що включає також стихійні теревені, — але коли він говорить, то, либонь, робить це правильно й чітко. Якщо ви загубились і питаєтеся дороги, він порадить вам добрий напрямок.
Чистячи зуби, Ходжес думає: «ДеМазіо». Піт хоче пообідати в «ДеМазіо».
Це зручно Пітові, який усе ще при значку і пістолеті, і це здавалося зручним і Ходжесу, коли вони балакали по телефону, бо в той момент Ходжес мислив як коп, а не як пенсіонер, що набрав тридцять фунтів зайвої ваги. Можливо, воно й буде зручно — яскраве денне світло і все таке, — але «ДеМазіо» стоїть на межі Лоутавна, району аж ніяк не курортного. За квартал на захід від цього ресторану, поза віадуком, по якому тягнеться далі платна автомагістраль, місто перетворюється на пустище, де манячать незабудовані ділянки та покинуті житла. Там відкрито продаються наркотики на вуличних перехрестях, квітне торгівля нелегальною зброєю, а підпали — улюблений вид спорту місцевої громади. Якщо Лоутавн узагалі можна назвати громадою. Сам же ресторан — дійсно пречудовий італійський заклад — попри все, безпечне місце. Хазяїн має відповідні зв’язки, а отже, там, як на «Безплатній парковці» у грі «Монополія».
Ходжес споліскує рота, повертається назад до спальні і, все ще думаючи про «ДеМазіо», з сумнівом дивиться на стінну шафу, де поза висячими штанами, сорочками і піджаками спортивного крою, яких він більше не носить (занадто він завеликий став для більшості з них, окрім хіба що пари якихось), ховається його сейф.
Узяти «Глок»? Чи, може, «Вікторі»? «Вікторі» менший.
Ні, ні того, ні іншого. Його ліцензія на приховане носіння зброї все ще цілком дійсна, але не хочеться з’являтися в збруї на обід зі своїм старим напарником. Від цього він почуватиметься соромливо, а йому вже й так соромно через те, що він намірився сам розкопувати. Натомість він підходить до комода, піднімає складену там спідню білизну і зазирає під неї. Веселий Ляпанець так там і лежить, як він поклав його туди після своєї пенсійної вечірки, так той і лежить.
От Ляпанець годиться. Бодай якась страховка в небезпечному районі міста.
Задоволений, він іде до ліжка і вимикає світло. Ховає долоні в прохолодну містичну кишеню під подушкою і думає про Шляхового Джо. Джо поки що щастить, але врешті-решт його впіймають. І не просто тому, що він продовжує свої напади у відпочинкових зонах вздовж автомагістралей, а тому, що він не може перестати вбивати. Він думає про фразу з листа Містера Мерседеса: «У моєму випадку це неправда, тому що я абсолютно не прагну робити такого знову».
Каже він правду чи бреше, як то він бреше отими своїми НАДМІРНИМИ ЗНАКАМИ ОКЛИКУ, СЛОВОСПОЛУЧЕННЯМИ З ВЕЛИКИХ ЛІТЕР, АБЗАЦАМИ З ОДНОГО РЕЧЕННЯ?
Ходжес гадає, що він бреше — можливо, й собі так само, як і К. Вільяму Ходжесу, Дет-Пенсу. — але наразі, коли Ходжес лежить тут і на нього находить сон, це його не турбує. Головне, що той парубок вважає себе в цілковитій безпеці. Він зарозуміло в цьому впевнений. Схоже на те, що він не усвідомлює, як він підставився, написавши листа чоловіку, який до свого виходу на пенсію був провідним детективом у справі Міського Центру.
Ти відчуваєш потребу про це говорити, хіба не так? Авжеж, відчуваєш, медяничку, не треба брехати своєму старому дядечку Біллі. І якщо той сайт «Блакитна Парасолька Деббі» не черговий відволікаючий маневр, як ті твої слова в лапках, ти відкрив підземний хід у власне життя. Тобі хочеться побалакати. Ти маєш потребу балакати. І якщо ти ще
