Мертва зона - Стівен Кінг
На мить від юрби не було чути нічого. Ані звуку.
Тоді один з підлітків, розігрітий і приголомшений:
– Дядьку, та ти ж виграв п’ятсот сорок доларів.
Стів Бернгардт:
– Ніколи не бачив такої серії. Ніколи.
Тоді люди радісно закричали. Джонні плескали по спині, гупали кулаками. Вони пропихалися повз Сару, щоб торкнутися його, і на мить, коли їх розділили, вона відчула первісну, гидотну паніку. Її, безсилу, торсали то в один бік, то в інший, а шлунок перевертався як скажений. Десяток післявидів «Колеса» скакав перед очима чорними колами.
За мить Джонні був поруч із нею, і вона з кволою радістю побачила, що то справді Джонні, а не зосереджений манекен, що дивився на останній запуск «Колеса». Він виглядав переполошеним і стривоженим за неї.
– Кицю, мені так шкода, – сказав він, і вона полюбила його за це.
– Усе гаразд, – відповіла вона, не знаючи, так це чи ні.
Заводій кахикнув.
– «Колесо» зачиняється на ніч, «Колесо» зачиняється.
Натовп невдоволено, але поступливо загудів.
Заводій глянув на Джонні.
– Мені доведеться видати вам чек, юний джентльмене. Я не тримаю стільки готівки.
– Гаразд, нехай, – сказав Джонні. – Тільки покваптесь. Моїй пані справді кепсько.
– Аякже, чек, – сказав Стів Бернгардт із нескінченним презирством. – Він дасть тобі чек, який у банку просто не приймуть, та ще й притягнуть гармату, щоб вистрілити ним подалі. А він тим часом уже зимуватиме у Флориді.
– Мій любий сер, – почав заводій. – Запевняю вас, що…
– Матінку свою запевняй, може, вона й повірить, – сказав Бернгардт. Він раптом сягнув через ігрове поле й ухопив щось під прилавком.
– Гей! – зойкнув заводій. – Це вже грабунок!
Юрбу начебто не дуже вразили його заяви.
– Будь ласка, – пробурмотіла Сара. Їй вихрилося в голові.
– Мені начхати на гроші, – раптом сказав Джонні. – Пропустіть нас, будь ласка. Пані недобре.
– Ох, дядьку, – сказав підліток із Джиммі Гендріксом на значку, але вони з приятелем неохоче відступили вбік.
– Ні, Джонні, – сказала Сара, хоч на той час вона стримувала блювання тільки силою волі. – Забери свої гроші.
П’ятсот доларів були зарплатнею Джонні за три тижні.
– Розплатися, дешеве теленькало! – заревів Бернгардт. Він витяг з-під прилавка сигарну коробку, відіпхнув її вбік, навіть не глянувши, сягнув рукою ще раз і цього разу виловив сталевий ящичок із замком, пофарбований промисловою зеленою фарбою. Він гупнув ним об ігрове поле. – Якщо тут не знайдеться п’ятисот сорока баксів, то я з’їм свою сорочку на очах усіх присутніх. – Він опустив важку й тверду долоню на плече Джонні. – Почекай хвилинку, синку. Зараз ти отримаєш свій виграш, або мене звуть не Стів Бернгардт.
– Справді, сер, там не так багато…
– Плати давай, – сказав Стів Бернгардт, налігши Джонні на плече, – або я подбаю про те, щоб ти закрився. Не жартую. Щиро тобі кажу.
Заводій зітхнув і засунув руку до кишені. Видобув ключ на тонкому ланцюжку. Юрба видихнула. Сара не могла залишатися з ними довше. Її шлунок ніби роздуло, а тоді він завмер, наче в мерця. Усе готувалося покинути його – усе і зі швидкістю потяга. Вона відбігла від Джонні й пробилася крізь натовп.
– Люба, ти в порядку? – спитав її жіночий голос, і Сара наосліп похитала головою.
– Саро! Саро! – гукнув Джонні.
«Від Джекіла і Гайда… не сховаєшся», – недоладно подумала вона. Флуоресцентна маска ніби висіла їй перед очима в темряві алеї, поки вона оббігала карусель. Вона вдарилася плечем об ліхтарний стовп, заточилася, вхопилася за нього, і її знудило. Усе вивергалося ніби аж від самих п’ят, судомлячи шлунок, стискаючи його в хворий, слизький кулак. Вона не стримувалася.
«На запах наче солодка вата», – подумала вона і зі стогоном вивернулася ще раз, а тоді ще раз. Перед очима танцювали плями. Остання судома викинула назовні самі вже тільки слиз із повітрям.
– Ох, божечки, – кволо сказала вона і вчепилася за стовп, щоб не впасти.
Десь позаду Джонні кликав її на ім’я, але вона ще не могла відповісти, та й не хотіла. Її шлунок трохи влігся, і в ту мить їй хотілося тільки стояти в темряві й вітати себе з тим, що вона жива, що пережила цей вечір на ярмарку.
– Саро? Саро!
Вона двічі сплюнула, щоб трохи очистити рота.
– Я тут, Джонні.
Він обійшов карусель із гіпсовими конячками, що застигли посеред стрибка. Вона побачила, як він стискає в одній руці пачку зеленуватих папірців, не помічаючи того.
– Усе гаразд?
– Ні, але вже краще. Вивернуло.
– Ох. Ох, Боже. Ходімо додому. – Він обережно взяв її за руку.
– Ти отримав свої гроші.
Він глянув на пачку банкнот у руці й механічно запхнув їх до кишені штанів.
– Так. Частину або все – не знаю. Той здоровань їх перерахував.
Сара витягла з сумочки хустинку й утерла нею губи. «Ковток води, – подумала вона. – Я б душу продала за ковток води».
– Треба було стежити, – сказала вона. – Це немало грошей.
– Знайдені гроші добра не приносять, – хмуро сказав він. – Одне з прислів’їв моєї матері. У неї таких мільйони. І вона смерть як не любить азартні ігри.
– Непереборний баптизм, – сказала Сара і раптом конвульсивно здригнулася.
– Ти як? – стурбовано спитав він.
– Дрижаки, – відповіла вона. – Коли дійдемо до машини, я хочу, щоб пічка гріла на повну і… ох, Боже, зараз знову буде.
Вона відвернулася від нього і зі стогоном вивергнула слину. Тоді заточилася. Він притримав її обережно, але твердо.
– До машини дійдеш?
– Так. Уже все добре.
Але голова боліла, в роті тхнуло, а м’язи спини й живота ніби повідлипали від кісток, розтягнулися й болюче провисли.
Вони повільно пройшли разом алеєю, човгаючи тирсою, проминаючи намети, що вже позачинялися й згорнулися на ніч. Позаду них пропливла тінь, і Джонні різко озирнувся, певно, усвідомлюючи, скільки грошей лежить у його кишені.
То був один з підлітків – десь років п’ятнадцяти. Він соромливо всміхнувся.
– Сподіваюся, вам покращає, – сказав він до Сари. – Це точно якийсь хот-доґ. Дуже легко нарватися на якийсь непевний.
– Бге, не згадуй про них, – сказала Сара.
– Допомогти вам дійти до машини? – спитав підліток Джонні.
– Ні, дякую. Ми дійдемо.
– Тоді я пожену, бо вже пора. – Він затримався ще на хвильку, його полохлива усмішка розширилася. – Було дуже приємно побачити, як ви роззули отого.
Він покрокував
