Червоний горобець - Метьюз Джейсон

40

Бенфорд, Форсайт і Ґейбл перебували в афінській резидентурі. Сиділи всі з одного боку пошкрябаного столу для переговорів у звуконепроникній кімнаті — тридцятифутовій коробці з люциту на люцитових підставках всередині більшої зали, під різким світлом флуоресцентних ламп, вмонтованих у стелю коробки. Їхні чашки з кавою підплавляли поверхню столу, додаючи нові круглі відбитки до численних кружалець на тому столі. Нейт був у лазареті, трохи далі по коридору, у нього порозходились деякі шви.

— Оце здійметься буча, якщо ДІВА відмовиться повертатися, — сказав Ґейбл. — Росіяни так психуватимуть, що ще, дивись, пристрелять МАРБЛа спересердя.

Бенфорд поставив на стіл портфель, розстібнув лямки. Повернувся до Ґейбла.

— Ти, мабуть, дуже зрадієш, почувши, що тебе щойно обрали переконати ДІВУ не залишатися тут, а повертатися додому і продовжувати роботу, — сказав Бенфорд. — Тебе вона поважає найбільше після нашої молодої суперзірки з лазарета. Ти єдиний, кого вона називає, як його там, братвурстом?39

— Bratok, — сказав Ґейбл. — Це означає «брат».

— Ясно. Ну що ж, братіку, в мені вона бачить зрадника, як її особисто, так і всього ЦРУ. Задля користі операції Неша не можна підпускати надто близько; до того ж через небажаний фізичний контакт між ними тепер маємо страшенний голов­ний біль.

Він поглянув на Форсайта, а відтак неоднозначно на Ґейбла.

— Саме тому я й довіряю цю нескінченно делікатну частину операції тобі, — сказав Бенфорд. — Bratok, зроби так, щоб ДІВА погодилась.

Бенфорд відкрив портфель і перевернув його догори дригом. На стіл висипались папери і глянсуваті чорно-білі фотографії. Форсайт упорядкував їх і оглянув кожну по черзі, відтак передав Ґейблу. На світлинах було зображено сільську річку, спокійну й повільну, спінену біля загати, а над нею — автомобільний міст на дві смуги на бетонних підпорах і з вигнутими ліхтарями уздовж поручнів. З обох боків — по фортеці, одна з квадратною вежею, інша — зубчаста і присадкувата. Уздовж річки — грубо збиті хатинки, а здаля — закопчені багатоквартирні будинки на тлі сірого неба. На мосту стоїть черга вкритих брезентом самоскидів.

— Міст через річку Нарва, — сказав Бенфорд, показуючи на одну з фотографій. — Праворуч Росія. Ліворуч Захід, якщо можна так сказати про Естонію.

Він перевернув ще одну фотографію.

— Командний пункт. На цьому переході тихо, здебільшого самі вантажівки, рухаються дуже повільно. Петербург за сто тридцять кілометрів на північ.

Бенфорд постукав пальцем по фото.

— Отут вона й перейде.

— Для чого робити так? — спитав Ґейбл. — Греки можуть влаштувати їй ескорт до аеропорту й посадити на літак. За три години вона вже буде вдома.

Бенфорд роздивився одну з фотографій, тоді нарешті відповів:

— Послуговуючись однією з недолугих картярських метафор Форсайта, ми відігралися, більш-менш. З одного боку, завдяки МАРБЛу ми нейтралізували крота у Вашингтоні. З іншого — зазнали непопраної втрати МАРБЛа. Натомість ДІВА, сподіваюся, значно покращила свої позиції. Я міг би ще додати, — сказав він, відсьорбуючи кави, — нам неабияк пощастило, що ДІВА з Нешем вирвалися зі смертельної хватки того спецназівського вбивці.

— Як на мене, єдиним незадовільним аспектом усього цього діла є ціна, яку заплатив безстрашний старигань. Я намагався вмовити його продовжувати працювати, як і раніше, не квапитись, та його не перепреш. Він відчув, що йому лишилось мало часу.

Бенфорд подивився довкола столу, потім знову став ритися серед фотографій.

— Я не дам цьому ось так просто скінчитися, — сказав Бенфорд, злегка плескаючи по портфелю на столі. — Тому й хочу порушити одне нагальне питання.

— Яке питання? — спитав Форсайт.

— МАРБЛ. Я маю намір повернути його. Він заслужив гідну пенсію, — сказав Бенфорд.

У камері запала тиша. Єдиним звуком там залишилось шелестіння повітря, що надходило через вентиляцію.

Ґейбл похитав головою.

— З його теперішнього статусу багато не витиснеш. Його заарештували як західного шпигуна, — сказав він. — У Лефортові немає програми звільнення з-під варти.

Форсайт нічого не сказав; він бачив, до чого все йде.

— А я вважаю, що Центр із великою радістю обміняє МАРБЛа, — сказав Бенфорд.

— Обміняє? — сказав Ґейбл. — І кого ж ти пропонуєш віддати їм?

— ДІВУ. Вона їм потрібна аж настільки, що вони відпустять МАРБЛа. За Сталіна чи Андропова такого б ніколи не сталося, проте це нова Росія. Путін переймається своїм іміджем, як удома, так і за кордоном. А ДІВА знає таємницю — кілька таємниць, — які принесуть йому багато мороки вдома.

— Росіяни нізащо не погодяться, — сказав Ґейбл. — Вони ніколи не відпустять МАРБЛа. Навпаки, радше кинуться шукати нових зрадників, аби не втратити обличчя, не дати слабину.

— Взагалі-то, вони вже погодились. Путін наказав Центру провести обмін.

— Поправ мене, якщо я чогось не розумію, — сказав Ґейбл. — Ти домовився з росіянами про обмін шпигунами, не знаючи напевне, чи ДІВА погодиться повернутися?

— Саме тому я й розраховую на тебе, — сказав Бенфорд. — До того ж вельми малоймовірно, що ДІВА продовжить вагатися, коли почує про те, що її рішення не повертатись анулює згоду росіян звільнити МАРБЛа.

— Чортів козир у рукаві, — сказав Ґейбл.

Бенфорд роздратовано глипнув на нього.

— От тільки так цю жінку не мотивуєш повернутися до Москви в ролі нашого таємного агента. Я до того, що якщо вона сердита на нас через наші маніпуляції, то може просто впертися нам на зло. І це буде останнє, що ми від неї почуємо.

— Я очікую, що ти не зведеш нанівець негативні аспекти нашої маніпуляції нею. Заново мотивуй її. Сядь із нею і підготуй її до роботи зсередини. Наголоси, що ключ до МАРБЛової свободи — лише в її руках, — сказав Бенфорд.

— Звести нанівець негативні аспекти, зрозуміло. Гаразд. За годину вирушу до Гліфади, — сказав Ґейбл.

— Часу маємо небагато, — попередив Бенфорд. — Я сказав росіянам, що ми поспішаємо. Рахунок іде на дні, години.

— Нарва, — сказав Ґейбл. — Естонія. Господи помилуй.

***

У кабінеті Зюганова по стійці смирно стояло двоє грузинів, дивлячись в одну точку на стіні над головою гнома. Це були chistilshchiki середнього рангу, найманці з Управління В СВР, мокрушники, спадкоємці Відділу спеціальних завдань генерала Павла Судоплатова, який впродовж чотирьох десятиліть прибирав ворогів совєтів як удома, так і за кордоном. Зюганов узявся читати щойно отриманий звіт від інформатора з грецької поліції. Душогуби вийшли.

Потому Зюганов викликав Людмилу Цуканову. Ця круглолиця нерішуча жінка увійшла до кабінету повільно, дивлячись на свої лаковані коричневі туфлі з-понад пишних, пухких грудей, пругко обтягнутих форменим жакетом дещо замалого розміру. Її каштанове волосся було підстрижене нерівно й доволі коротко. Округле слов’янське обличчя навзір здавалося здоровим і рум’яним, та за ближчого огляду виявлялося, що ця тридцятирічна жінка страждає на вугрі. Червоний прищ на її підборідді був болючим.

Людмила ніяково сіла і вислухала Зюганова, котрий без угаву проговорив понад півгодини. Зніяковілий погляд чорних очей Людмили, очей акули, очей ляльки, не відривався від його обличчя. Коли він закінчив, вона кивнула і вийшла з кабінету.

***

Під шкірою, як пізніше відзначив Ґейбл, Бенфорд мав великий запас поту, котрий