Рембо - Девід Моррелл

Досягши вершини, він зупинився, стежка круто обривалася вниз. Перед ним відкрилася велична панорама рідних гір, освітлених першими променями ранкового сонця, і душа його переповнилася теплими почуттями. Довго тут залишатися не можна, Мосаад хльоснув коня й почав спуск у бік Пакистану.

Туди, де безпечно.

Він думав про вертольоти й про те страшне, що вони опустили на землю.

Він згадав американця, чемпіона з бузкаші, який ішов слідом за його загоном. Це справжній воїн, він наполіг на своєму та залишився з пораненим товаришем, не злякавшись вертольотів.

А я повів своїх людей у безпечне місце.

У кожного свій обов’язок. Кожен із нас учинив так, як вважав за правильне.

А що як…

Його і без того похмурий настрій ще погіршився. Така була воля Аллаха та провидіння. Мосаад став підганяти жінок. Він наказав дітям, які сидять у сідлах за своїми батьками, поводитися тихо.

Уперед же! Веди їх уперед. У Пакистан.

Своїм праведним воїнам, вірним Ісламу, він наказав повернути коней і приготуватися до бою. Він знав, що якщо за такий наказ Аллах покарає його, він загине в цьому бою.

РОЗДІЛ 9

Чим нижче вони спускалися, тим тепліше ставало, і до Рембо почали повертатися сили. Тут уже не треба було так напружуватися, і тіло краще слухалося, ніж на самому верху, серед снігів. Вони вступили в зону лісів.

Повітря стало вологим. Під вагою Траутмена в Рембо затекли плечі й оніміла спина. Очі застеляла завіса, але вже не від сліз, а від знемоги. І все-таки з теплом прийшла слабка надія на порятунок — принаймні, Траутмен більше не бився в агонії.

«Може, — думав Рембо, — гірше і справді позаду. Може, ми вже відірвалися від погоні. І невдовзі доберемося до місця, де нададуть допомогу Траутмену.

І Мусі, який їхав спереду, розмірно погойдуючись у сідлі. Він так ослаб від утрати крові, що його довелося прив’язати до коня, щоб він не звалився.

І посірілій від утоми Мішель, яка ледве брела за конем. Рука її розпухла й нагадувала колоду».

Ранкове небо було чистим і ясним. Часті дерева служили гарним прикриттям. З боку гір, що піднімалися за їхніми спинами, донеслося ревіння потужних вертолітних моторів. Здалеку воно було схоже на гудіння бджіл. Таке ж ревіння лунало і знизу. Вертольоти снували над долиною, до якої йшов невеликий загін Рембо. Ревіння змінилося гурчанням декількох моторів. Рембо не міг бачити того, що відбувається, через дерева, але судячи зі звуку, пошуки змістилися нижче. Обстеживши стежку, що веде в Пакистан, вертольоти нарешті полетіли.

У горах стало тихо. Потім наступила тиша й у долині. Єдиними звуками, що її порушували, були шелест вітру, фиркання коня та дзюркотіння струмка. Тут, коло струмка, Рембо зупинив свій маленький загін. Він присів на край носилок. Було незвично тихо.

Як ти думаєш, вони полетіли зовсім? — запитала Мішель.

Рембо знизав плечима.

Можливо, вони вирішили зробити перепочинок. Або зрозуміли, що втратили нас, і ми вже в Пакистані.

А може, вони хочуть, щоб ми так вважали, — Мішель дивилася на дерева затуманеним від болю поглядом. — Може, це звичайний трюк.

— Одне добре: якщо вони надумають повернутися, ми почуємо їх здалеку.

Рембо нахилився до води й став пити. Вода була холодна та солодка, як гірське повітря. Він наповнив флягу й простягнув її Мішель.

Вона скорчила гримасу, але все-таки надпила трохи з фляги. Рембо дав води Траутмену, потім Мусі.

Рана Траутмена перестала кровоточити. Але його обличчя було ще цементно-сірого кольору, а чоло палало. Мусу теж била лихоманка, хоча він був притомним.

Рембо ледве відкрив очі, що злипалися. Він відчув непоборне бажання прилягти.

Ти, ледача сволото!

Випивши ще трохи води, він наповнив флягу, засунув у рот шматок черствого хліба й підняв носилки.

РОЗДІЛ 10

Рахім проводжав поглядом вертольоти. Виждавши ще п’ять хвилин, подав людям сигнал, що можна виходити з лісу. Минулої ночі, ховаючись від вертольотів, що налетіли з заходу, він у темряві знайшов дорогу й почав спускатися в долину, але щось підказало йому не поспішати.

Аллах оберігав Рахіма. При яскравому світлі місяця Рахім побачив танки, БМП і солдат, які метушаться навколо них. «Пастка», — зрозумів він. Вертольоти намагалися змусити їх відступити в пастку.

А на півдні інші танки та БМП напевно чекали Халіда. Рахім помолився за Халіда, за себе та за своїх людей. Отже, із заходу, півдня та півночі їм загрожувала небезпека. Значить, залишалася всього одна дорога. У Пакистан.

Зранку він вивів загін із лісу, і вони почали підйом у зону снігів. Добралися до добре втоптаної дороги, якою пройшов великий кінний загін. «Загін Мосаада», — вирішив Рахім. Він дивився на небо, побоюючись знову побачити вертольоти.

Однак небо було чистим. Перетнули вузьку стежину, яка вела вбік від прокладеної Мосаадом дороги. На ній були чітко помітні сліди двох коней і трьох піших людей. Він так і не зрозумів, хто були ці люди й чому вони не пішли второваною дорогою, а повернули на занесену снігом стежку. Він повів своїх людей прямою та втоптаною дорогою, і незабаром вони досягли перевалу.

Рахім ішов спереду та квапив загін. Тепер вони спускалися протилежним схилом. Сніг та камені швидко скінчилися, і загін зайшов у ліс. Там Рахім перегрупував людей.

Раптом у лісі почався рух.

Рахім зірвав із плеча гвинтівку та прицілився…

Але відразу зняв палець з курка.

З-поміж дерев вийшов Халід:

Я знайшов пастку на півдні.

А я — ще одну на півночі.

Халід сумно кивнув і жестом показав на схід.

Схоже, нам усе-таки доведеться йти разом.

РОЗДІЛ 11

Рембо дійшов до кінця спуску. Спереду була долина.

Ми не можемо йти по відкритій місцевості, Мішель. Якщо вертольоти повернуться, нам нікуди буде сховатися.

І що робити?

Треба йти в обхід, ховаючись за деревами, — він помітив удалині кам’янисту стежинку, що веде в Пакистан. — Це не набагато довше, — Рембо перевів погляд на носилки. — Полковнику, ви чуєте? Ми майже прийшли.

Він був вражений виглядом Траутмена. Очі його були закриті, він, здавалося, так і не опритомнів, однак, схоже, щось слабко пробурмотів.

Окрилений новою надією, Рембо покрокував уперед. Долину вони обійшли краєм лісу. Але перш ніж досягли її краю, їм довелося тричі відпочивати. Сили закінчувалися.

Мішель відшукала звірину стежку й повела по ній коня. Спереду був струмок. За ним кам’яниста стежинка знову починала петляти між деревами.

«Усе-таки ми дійшли!» — думав Рембо, бредучи зеленим лугом.

Від радості