ТІнІ СицилІЇ - Sancho Pansa

    Нічна тиша окутала берег, тільки легкий шум хвиль порушував спокій. У далечині, на воді, повільно відпливав невеликий човен, охоплений полум’ям. Він світився, ніби останній маяк у темряві, освітлюючи сумні обличчя, що спостерігали за ним із берега.

Даніель стояв попереду всіх, почавши читати молитву. Його голос був рівним, але тремтіння в словах видавало біль, який він намагався приховати. Він читав молитву, тихо, майже шепотом, і кожне слово звучало, ніби прощання з частинкою його душі.

— Вона була світлом серед цього мороку, — сказав Даніель, коли молитва закінчилася. Його погляд був прикутий до вогнів, що повільно зникали за обрієм. — Її сміх зупиняв суперечки, її слова лікували рани, які навіть час не міг загоїти.

Він згадав, як Валерія посміхалася, коли готувала вечерю для всіх, як хитро жартувала, випитуючи секрети, і як завжди знаходила потрібні слова в найважчі моменти.

— Вона була нашою подругою, але перш за все — нашою сім’єю, — продовжив Даніель, його голос став трохи твердішим. — Вона зробила більше, ніж багато хто міг би зробити за все життя.

Човен вже майже зник у темряві, а полум’я зменшилося до слабкого мерехтіння. Даніель зробив глибокий вдих і додав:

— І тепер вона знайде спокій, якого завжди заслуговувала.

Полум'я згасло, залишивши лише тихий шепіт хвиль. На березі всі мовчали, ніби боялися порушити це останнє прощання. Після цього всі поїхали по домам Даніель забрав Марію і Назара з яким в Валерії був роман, а Влад після того як відвіз Анну додому поїхав в бар, щоб насолодитися тишею. Даша попросила молодого хлопця поїхати з нею, на що той погодився так як не мав іншого вибору.