Мор - Михайло Андрусяк

Люціус кивнув, зупинившись на кілька кроків від трону.

— Королю, ми зробимо все можливе, щоб подолати цю біду. Але розкажіть докладніше, коли почалося це лихо?

Король опустився назад на трон, важко зітхнувши. Він провів рукою по обличчю, ніби стираючи невидимий тягар.

— Тиждень тому. Спочатку були лише пацюки. Їх стало так багато, що вони буквально бігали коридорами й вулицями. Ми намагалися знищувати їх, але це не допомагало. Потім люди почали хворіти, а тепер... тепер ви самі бачили, на що вони перетворюються.

Король замовк, і в кімнаті запанувала важка тиша, порушувана лише потріскуванням свічок.

— Я не дозволю цьому королівству впасти, — додав він, стискаючи підлокітники трону. — Робіть усе, що потрібно, щоб зупинити цю пошесть.

Покинуті казарми, де базувалися люди Люціуса, зустріли його напруженою тишею. Важке повітря було просякнуте запахом старих дерев'яних конструкцій і віддаленим гуркотом людських голосів. Люціус увійшов до центрального залу і одразу побачив знайому сцену: та сама жінка, яку напередодні подряпав заражений, лежала на столі. Її руки були міцно зв'язані, а тіло нерівно здригалося від напруги. Вона виглядала втомленою і спантеличеною, але в її очах можна було побачити страх.

Навколо неї стояли троє знахарів, кожен із них уважно вдивлявся в її подряпини. Один із них тримав у руках шматок чистої тканини, просякнутої травами, інший перегортав старий манускрипт, шукаючи згадки про симптоми, а третій присів поруч, зосереджено розглядаючи темні прожилки, які розходилися від її рани.

— Що ми маємо? — різко спитав Люціус, наближаючись до групи.

Старший знахар підвів голову, його обличчя було стурбованим.

— Темна магія, сер. Подряпина заражена, і ми бачимо, як порча поширюється по її тілу. Прожилки вже досягли плеча, і ми не впевнені, чи це зупиниться.

Жінка тихо застогнала, її обличчя спотворилося від болю.

— Вона ще в собі? — запитав Люціус, зупиняючись поруч зі столом.

— Так, але ми не знаємо, як довго це триватиме. Порча діє швидко, і кожна хвилина погіршує її стан.

Люціус нахилився ближче, його погляд зупинився на подряпині, яка вже почала темніти, видаючи зловісне сяйво.

— Ви можете її врятувати? — його голос був серйозним, але без емоцій.

— Можливо, якщо нам вдасться зупинити поширення. Але це небезпечно і може забрати багато часу, — відповів старший знахар, зітхаючи.

Люціус задумливо провів рукою по бороді, його погляд знову зустрівся з очима жінки. У них блищали сльози, але не було жодного прохання про допомогу. Лише страх.

— Продовжуйте працювати. Ми не можемо дозволити собі втратити час, — сказав він, вирівнюючись.

— А якщо вона почне перетворюватися? — обережно спитав один із молодших знахарів.

— Тоді я сам покінчу з цим, — спокійно відповів Люціус. — А поки робіть усе можливе.

Він ще раз окинув жінку поглядом, повернувся і рушив до виходу, залишаючи знахарів працювати у важкій тиші.

Над Форлеоном панувала тиша, яку порушували лише зрідка чутні крики з-за стін. У покинутій казармі, при тьмяному світлі свічок, Люціус і Холідей стояли біля стола, на якому нерухомо лежала жінка. Її дихання було важким, але стабільним. Темні прожилки на шкірі почали втрачати свою інтенсивність, що давало надію на поліпшення.

— Її біль вщух. Я думаю, вона видужає, якщо ми продовжимо лікування, — промовив Холідей, уважно оглядаючи жінку.

Люціус, стоячи поруч із ним, втупився в нерухоме тіло жінки. Його погляд був серйозним, але водночас втомленим.

— Я думаю, ми тут надовго. Нам потрібно попередити рідних наших людей. Завтра вранці організуй написання листів, щоб відправити їх у цитадель. Нехай усі знають, що ми тут і ще живі, — холодним, але твердим голосом промовив Люціус, дивлячись на Холідея.

Холідей кивнув, його обличчя набуло рішучого виразу.

— Добре, я розповім усім, щоб підготувалися. Листи мають бути готові до світанку.

В цей же час, у темній і холодній кімнаті замку, Мор стояв на колінах, його очі були заплющені, а обличчя застигло в зосередженому виразі. Він контролював тіло жінки, ніби лялькар свою маріонетку. Темна магія переливалася крізь його сутність, дозволяючи йому бачити і чути все, що відбувається в покинутій казармі.

— Кажеш, попередити рідних... — прошепотів Мор із глузливою посмішкою. Його голос відлунював у порожній кімнаті, наче знущальний шепіт.

Він раптом розплющив очі, які світилися зловісним червоним світлом.

— У тебе є рідні, Люціус. Це мені подобається... О, як це мені подобається, — продовжував він, його посмішка ставала дедалі ширшою.

Мор повільно піднявся, його темна сутність наповнювала простір навколо нього. Він уже бачив, як буде діяти далі, і ця думка приносила йому задоволення.

— Сім’я — це завжди слабкість. І я зроблю твою слабкість твоєю найбільшою мукою, Люціус.

Його голос перетворився на низьке, зловісне гарчання, яке розчинилося в тиші ночі, залишивши замок у ще більшій темряві.

На світанку, коли перші сонячні промені пробилися крізь густий туман, листи були зібрані й передані гонцю. Чоловік, вдягнений у темний плащ і з рішучістю в очах, взяв сумку з посланнями та вирушив за ворота Форлеона, прямуючи в напрямку Святої Цитаделі. Його кінь спокійно рухався вузькою стежкою, оточеною густим лісом.

Але вже за кілька кроків за стінами замку з рову несподівано вискочили троє заражених. Їхні червоні очі світилися люттю, а темні прожилки обплітали бліду шкіру. Вони з моторошним гарчанням напали на гонця. Один із них різким ударом збив чоловіка з коня, інший схопив його за руку.

Гонець кричав, намагаючись відбиватися, але його не вбивали. Вони діяли чітко, ніби керовані чимось значно розумнішим. Один із заражених подряпав йому ногу, втираючи в рану частинку темної магії. Гонець раптом затих, його погляд став порожнім, а рухи різко уповільнилися. Темна магія Мора, немов отрута, почала проникати в його розум і тіло.